Вовчок Марко Два сини
М. О. Максимовичу I
Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, треба своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала – усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров’ю обкипіло!
Збула. Клопочуся, бідкаюся – з ночі до ночі. Ніколи раразд і діточками втішатись.
А дітки ростуть, уже й в’ються коло мене і щебечуть – мої соловейки. II
Андрійко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий;
Веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре мені впечеться своєю пустотою,
А що вже Василько, – тихий, сумирний: і в хаті не чуть, і на дворі не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому бог дав.
Андрійко село оббіжить, – вернеться червоний, сміючися, пустуючи; а сей, гляди, під хатою де-небудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує; розкопує щось – робачка вигребе або метелика вловить, – дивиться, думає. Гукне Андрій, він увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цілісінький день і пролежить
– Що се задумався, сину? – спитаю.
– Який сей світ великий, нене!
Ще хлоп’ям був, приземком, а всі вже зілля знав; і як зветься, і де й коли процвітає, і яким цвітом, і коли пташки у вирій одлітають, і коли прилітають з вирію – усе він теє знав.
– Се йому так бог дав! – було мені кажуть люди. – Не хайте його, – се йому так бог дав! III
Ото, було, тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, – заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати: як вмію, так і навчаю. Розказую їм і про те, і про друге – толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко хутко і заскучає; так він і вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. “Пустіть вже, мамо!” – проситься. А скоро пустив, – чого не загадає! І гомонить, і пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночі прокинешся – не спить Василько мій.
– Сину! Чому ти не спиш?
– Так. не хочу!. Чого, мамо, ніч темна-невидна?
– Так бог дав, дитино, що темно уночі. Спи, – кажу йому, – спи!
Він і змовкне. Тільки довго ще невпокійно ворочається.
Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням, – то й укриваю, було, їх і наказую Василькові: “Не дивись, Василечку, на місяць, – не годиться!” Він і зітхне. То вже вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом, або зовсім нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться.
Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався-розгорівся. Як його звечора трудно упорхати, так і піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, – і гуком його в хаті аж сохи движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш, було, і покрикнеш на його.
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорий був, палкий, як іскра, – то, було, тричі на день і більш посвариться з дітьми на улиці, а то й поб’ється за яку пустоту.
– Андрійку! – каже тоді Василь, – а що ти невеселий?
– Бивсь, от що!
– Ото-то й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, і не стидно б було, що тебе попобито!
А Андрійко йому своє:
– І так сидіть нудно!
Та знов югне з хати – і слід загув!.
Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи піде, було, чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті, сам із собою. Не говіркий був, не смішливий. У кого вже він вдався такий!
Андрійко, то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, – і очей не зведе, і думки ні на що не зверне – уся душа його в роботі. IV
Діти мої, діти мої!
Пройшла в нас чутка – некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків – що то за хороші, за молоді, боже мій добрий! Одного ранку – бодай такого ніхто не оглядав! – сказано мені, що на черзі Андрійко у некрути.
Збираю останнє, споряджаю його. яково-то свою дитину на лихо, на біду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!. А він-то на моїх очах уже прив’яв. Де той погляд молодецький, де усміх веселий!
Чи мені ж те оповідати, що не одная ненька стара хлопцеві серденько слізьми в’ялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається. Отже, й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, – думаю та горюю і чую, було, розмову їх тиху та любу. Сподівалась я невісточки, як ластівочки, собі на втіху. Пішла моя сподіванка слідом за некрутами!. V
Казано в середу везти новобранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тієї години, – коли вбігає мій Василько задиханий, блідий і за ним два чоловіки в хату.
– Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати!
Я віри не йму їм.
– Не буде сього! – таки на їх кажу. – Адже ж пан сам людина божа!
– Ні, мамо, – промовить Василь, – так воно дійсне єсть, як вони тобі сказали!.
І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить. VI
Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають.
І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам’ятаю. Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене – хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх. Господи, боже мій! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!. VII
Привели мене у темну якусь хатину – землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько.
Кланяюсь, прошу: “Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!”
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо.
– Не журись, старушка! – прохрипів. – Трошки ваші синки поскучають – без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!
Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось померхли. Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!. VIII
Попрощалися. Провели мене діти за місто. От іще й досі, як вибереться літом день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом. позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна, далека заступила шлях піскуватий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче. IX
Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую.
Минає рік, і другий, і п’ятий.
Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!
По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду. Надворі завірюха, аж у вікна б’є, і світло мигтить.
Коли – стук-стук! Одчиняю – Василь!
– Василечку, синочку мій! А Андрійко де?.
– Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!.
А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!. А жити б такому та жити! На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ погнався!.
– Зстаріли ви, ненько!. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?.
– А так мені жилося: устаю – плачу і лягаю – плачу, так мені жилося!
-Я, мамо, до вас умирати прийшов!.
Придивлюсь до його, – лишенько моє!. Воно й молоде, та вже надломлене!.
– Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути!
Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько як свічка. Полежав, похирів – та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали.
– Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! – було каже. – Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума собі.
– О боже, боже! – заговорить. – Який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!.
І в останню годину промовив:
– Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!. Молоде, то як косою скосило. А я зосталася. Х
Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки.
Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.
І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям сидить, задумався.
Прокинусь. пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько.
Живу. Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю. якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу.
.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)