Як умру, то поховайте Все покину і полину
Мене на могилі, До самого Бога
Серед степу широкого, Молитися… а до того
На Вкраїні милій, Я не знаю Бога.
Щоб лани широкополі, Поховайте та вставайте,
І Дніпро, і кручі Кайдани порвіте
Було видно, було чути, І вражою злою кров’ю
Як реве ревучий. Волю окропіте.
Як понесе з України І мене в сім’ї великій,
У синєє море В сім’ї вольній, новій,
Кров ворожу… отойді я Не забудьте пом’янути
І лани і гори – Незлим тихим словом.
Т. Шевченко написав “Заповіт”
25.12.1845 p., коли він, хворий, жив у лікаря А. Козачковського в Переяславі. Вірш є останнім у збірці “Три літа”. У творі дивним чином передбачена доля самого Т. Шевченка (його смерть, поховання) і доля України. Поет проголосив у вірші заклик до повалення ворожої влади і побудови нової, вільної сім’ї народів. Цей вірш, по суті, є ідейно-естетичним і громадянським кредо поета, у якому втілено мрію Т. Шевченка про Майбутнє рідної землі. Це зумовило почесне місце “Заповіту” в ряді найдосконаліших зразків світової політичної лірики.
Твір має струнку систему художніх засобів (учню варто самостійно
їх опрацювати). У вірші знаходимо цікавий приклад одночасного вживання алітерації й тавтології для посилення звукового ефекту рокоту хвиль Дніпра: реве ревучий. Безкомпромісність поета, його тверда віра у майбутні суспільні зміни передана через уживання дієслів наказового способу: поховайте, вставайте, кайдани порвіте, кров’ю волю окропіте, не забудьте пом’янути.
Віршовий розмір – чотиристопний хорей.
Вірш “Заповіт” Т Шевченка, що був покладений на музику, український народ сприйняв як один із своїх духовних гімнів, тому як пісня він виконується врочисто, слухати його слід стоячи.