Вірш Буніна “На розпуття”
На розпуття в дикому древнім полі
Чорний ворон на хресті сидить
Заросла бур’яном степ на волі,
І в траві заіржавів старий щит
На розпуття люди начертали
Фатальний напис: “Шлях прямій
Багато лих готовить, і навряд чи
Ти по ньньому відвертаєш домийся
Шлях праворуч без коня залишить –
Побредеш один і сир, і наг, –
А того, хто вліво шлях направить,
Зустріне смерть у незнаних полях…”
Моторошно мені! Удалині коштують могили
У них колишнє дрімає вічним сном
“Отзовися, ворон чорнокрилий!
Укажи
Дрімає полудень. На тропах звіриних
Жевріють кості в травах. Три шляхи
Бачу я в жовтіючих рівнинах
Але куди і як по них іти!
Де рівнина дика граничить?
Хто, лякаючи чуйного коня,
У тиші із синьої далечіні кличе
Людським голосом мене?
И один я в поле, і відважно
Життя кличе, а смерть в очі дивиться
Чорний ворон сутінно й важливо,
Напівсонний, на хресті сидить
Бунін И. А. – Самітність
И вітер, і дощик, і імла
Над холодною пустелею води
Тут життя до весни вмерло,
До весни спорожніли сади
Я на дачі один. Мені
За мольбертом, і дує вокно.
Учора ти була в мене,
Але тобі вуж тужливо із мною
Надвечір непогожого дня
Ти мені стала здаватися дружиною…
Що ж, прощай! Як-небудь до весни
Проживу й один – без дружини…
Сьогодні йдуть без кінця
Ті ж Хмари – гряда за грядою
Твій слід під дощем у крильця
Розплився, налився водою
И мені боляче дивитися одному
У передвечірню сіру тьму
Мені крикнути хотілося слідом:
“Відвертай, я зріднився з тобою!”
Але для жінки минулого немає:
Розлюбила – і став їй чужий
Що ж! Камін затоплю, буду пити…
Добре б собаку купити