Вінграновський Микола Степанович “Встав я, – ранній птах…”

I

Встав я, – ранній птах, –
Зелене диво лебедило, –
Ходило літо, вітер пах
М’яким зеленим дивом.

Встав я, – ранній сніг, –
Сміялись коні невисоко, –
Дивився радо ніжний світ
М’яким коневим оком.

Встав я, – сніго-птах, –
Ходило біле холодило, –
Тремтіло в річки по боках
Тонке зелене диво.

Дивно на піску
Лежали тіні легкобоко,
І ловко примерхи зі сну
Щось вишивали тонко.

Хвиля попід час
Своє водове ткала ткиво,
І обнімала юність нас –
М’яке зелене

диво… II

Обнімає ніч зорю за плечі,
Синьо посміхається зоря…
Ти мені настояна на втечі,
Втеченько-утечо-течія…

Я не знаю, де ти спозаранку,
Гублять твої губи ще кого?.
Попрощались ніженьки по трапу
І крило завмерло над крилом.

Бігли землі під твоїм обличчям,
І мої стояли у ногах!
Чи тебе, чи я себе ще кличу –
Лиш сльоза на сльозу набіга… III

Ти так далеко, аж нема…
Холоне на столі вечеря.
І неба ниточка німа
Вже зачепилася за червень.

А там, дивись, дніпрова тонь
Піском на сніг перебіліє,
Старий, ще з юності, вогонь
Нову надію

ледь нагріє.

Заплющить очі давнина,
Подивиться на себе.
Мовляв, нічого там нема,
Деінде, де-не-де-де.

Мовляв, була. Була – мана.
Була? Була. Не верне.
І неба ниточка німа
Вже поснувалася за червень. IV

Це свято печалі – моє. Не твоє.
Як я не хотів цього свята печалі!
Але воно вже заспівало своє,
І я вже не знаю, як жить мені далі.

Де глянеш – не глянь. Де іти – не ідеш.
Мовчиш – не говориш – а чути до слова.
Лиш літо синіє до білих одеж,
Та буде, та буде дорога сивова. V

Не обніму я поля і води,
Не надивлюсь на білу в небі хмару, –
Я обніму передчуття біди
І обніму у серці твоїм рану.

Де вітру синьо-голубий огин
Весінню під горою сушить глину,
Не надивлюсь на погляд дорогий.
На свою на нестомлену вітчизну.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вінграновський Микола Степанович “Встав я, – ранній птах…”