Вінграновський Микола Степанович Козак Петро Мамарига
Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін.
Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.
– Гиворе! – сказав Петро своєму коню. – Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері.
Петро вирізав шаблею очеретину і поплив.
Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно.
Татари помітили Гивора і закричали:
– Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро
Татари оточили Гивора і колом погнали на нього.
Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак.
Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:
– Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках. Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!
Татари позіскакували з коней і випили кумису.
Козак
Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться.
Була осінь, і по краях озеро вже замерзло.
Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.
– Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота, як в’юна! – говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.
Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав:
“Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло”.
– Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.
“От”, – думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було.
“От, – думав собі Петро, – хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити”.
А татари? Татари поморились та позамерзали.
Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах.
– Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне – тоді ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає – ми трохи поспимо.
Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.
Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають.
Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига.
Раз ніч – і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти?
І Петро задрімав… Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро – лап! – нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.
– От і тварюка! – вилаяв окуня Петро. – Ти ж то некуряще!. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке – зайшов в озеро!. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля…
Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.
– Тепер буду добиратись до своїх задніх, – сказав собі кінь Петра Мамариги.
Та як Гивор не вигинав шиї – до своїх задніх ніг він дістатись не міг.
– Що робити?
А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.
– Повмирали, – сказав їм Гивор, – навіть забули крикнути…
– Гиворе, це ти чи хто? – спитали козаки.
– Я, – сказав Гивор. – Козак мій, Петро Самійлович
Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.
– Діло звісне, – сказали козаки. – То що?
– А те, що на озері вже хвиль не стає.
– Тепер чи коли?
– Тепер.
– Тоді по конях, – сказали козаки.
Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)