Вінграновський Микола Степанович Голубі сестри людей
I
На Псло, на Ворсклу, на Сулу,
На юні води непочаті
Ліг золотий осінній сум,
Поліг багрець у тихім святі
На Псло, на Ворсклу, на Сулу.
Притихли далі охололі,
І висвист птичого крила
Затих над хвилею і в полі,
І небо падає поволі
В холодній краплі із весла.
Я хочу розказати вам
Про наші ріки невеликі,
Я хочу показати вам
Предтечі наші… Щоб вовіки
Світилось голубе ім’я
У нашім домі і дорозі.
Щоб в їхній голубій тривозі
Тривога ваша і моя
Була присутня нощеденно,
Бо невідмінна
Нам сестер голубих сім’я. II
Древлянський Тетереве наш!
Як сон суворий темно-русий,
Як мед із половецьких чаш,
Свої важкі ти води рушиш.
Княгині Ольги слава гнівна,
І Святослава меч гіркий,
Язичеського повен гімну,
Ти вперся лобом у віки,
І зором воїна і мужа
Ти бережеш Дажбога лик.
І так живеш ти. Так ти служиш.
І твій язичеський язик
Нам дорогий в ракетнім світі.
І твої води непролиті –
Священні води в грішний вік. III
Під темними вітрилами ночей
Сюди, сюди, на ці шовкові води,
На синій звук любові і свободи,
На синю Рось,
Сюди, на Рось, не ближче і не далі,
На центр серця в плинучих літах…
Мені і досі тут любов моя я печалі,
І карі очі в золотих сльозах.
Минає все у плині дорогому…
Під синіми вітрилами ночей
Вона тече старому і малому,
На все життя єдина Рось тече. IV
Ця річка не жива. Ця річка не живе.
Вона осліплена, оскіплена навіки.
Її бояться і моря, і ріки,
Бо річка ця – погибель їх пливе.
Народжена для нас, вона убита нами.
Від Либеді лишилось лиш ім’я.
І з піднятими в смерть свою руками
Вона іде сама вже не своя. V
І мова нашої води
У мові вод усепланетних
Не є глагол сльози й біди,
То мова є глибин відвертих.
Ми знаєм крики наших вод,
Коли вони горіли кров’ю.
Ті крики в нас. Бо ми – народ.
І води наші – кров з любов’ю!
Течіть, народи многозикі,
Поміж пустель, степів, дібров,
І з нами наші, наші ріки –
Надія, віра і любов.
1967.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)