Віктор Гюго (1802-1885)
Віктор Гюго народився в 1802 році в сім’ї воїна наполеонівської армії. Батько його в роки першої французької буржуазної революції був солдатом у рядах військ республіки, потім дослужився до генеральського чина, воюючи під прапорами Наполеона. Сім’я воїна розділяла його військове життя, але це життя ставало усе важче й небезпечніше. Мати Гюго із трьома маленькими синами оселилася в Парижі. Діти почали вчитися. У роки наполеонівських війн хлопчики з матір’ю два рази приїжджали котцу.
Один раз – в Італію, другий раз – в 1811 році
Ще в дитинстві Віктор почав складати вірші й тоді по-своєму намагався відгукнутися в них на події сучасності. Один з ранніх добутків – відкликання на битву під Ватерлоо, останню битву Наполеона. З роками літературна творчість перетворилася в Гюго в
В 1819 – 1820 роках Віктор Гюго разом із братами редагував журнал “Літературний консерватор”. Він друкував у цьому журналі свої оди, елегії, епіграми, сатири й критичні статті під різними псевдонімами. Проіснувавши рік, журнал закрився, і вісімнадцятирічний літератор залишився без роботи. Прийшов важкий час у його житті. Мати вмерла; батько, що не схвалював рішення сина стати письменником, відмовив у матеріальній підтримці
В 1822 році вийшла в мир перша книга Гюго – “Оди й різні вірші”. Вона потрапила до короля Людовику XVIII, якому сподобалася монархічна ода “На смерть герцога Беррийского”, і він призначив молодому поетові невелику пенсію. Під впливом європейського романтизму Гюго створює свої ранні романи – “Ган Ісландський”(1823), “Бюг Жаргаль”. У передмові до власної драми “Кромвель” (1827) Гюго викладає маніфест демократично настроєних романтиків. Автор кидає широкий погляд на історію людства й намагається встановити зв’язок літератури з розвитком суспільства. Генієм літератури нового часу Гюго проголошує Шекспіра, що веде жанром – драму, а головні эстетические принципи нового мистецтва вбачає у виявленні контрастних початків у житті й душі людини. Звідси протиставлення великого й низьких, прекрасних і потворного в добутках письменника. Особливу роль у новому мистецтві Гюго надає гротеску – рельєфному зображенню смішного й смутного
“Гротеск вносить у трагедію те сміх, те жах”, – пише художник. Гюго вимагає реформи літературної мови: “Мова не може зупинятися в розвитку. Людський геній завжди рухається вперед, а разом з ним змінюється й мову. Французька мова XIX сторіччя не може залишатися на рівні французької мови XVIII сторіччя. “Заповітами нового мистецтва” називала передмову до “Кромвелю” романтична молодь, що оточувала письменника. Як би не змінювалися погляди й симпатії Гюго протягом його життя, він ніколи не віддавав себе, залишаючись захисником бідняків і пригноблених. Він належав до ліберального напрямку романтизму, що одержав у Франції широкий і могутній розвиток (Р. Шатобриан, Ж. Санд і ін.). Методом романтизму написані такі Твори Гюго, як драми “Марион Делорм”, “Эрнаки”, “Король бавиться”, “Марія Тюдор”, “Рюи Блаз”, романи “Собор Паризької богоматері”, “Знедолені”, “Трудівники моря”, “Людина, що сміється”, “Дев’яносто третій рік”.
Роман “Собор Паризької богоматері” (1831) створювався в умовах підйому руху народних мас під впливом революції 1830 року. Епоха французького середньовіччя, до якої звернувся Гюго у своєму добутку, нагадувала бурхливими антифеодальними виступами простолюду сучасні йому події. У романі зображений Париж XV сторіччя. Галасливою юрбою проходять перед читачем представники різноманітних шарів суспільства – від жебраків до короля Людовика. Правдиво описана французька столиця і її жителі, площі й палаци, нетрі й окраїни. Проте, Гюго, як романтик, вишукує в минулому не стільки реальні факти й реальні люди, скільки матеріал, що вражає уяву незвичайністю сюжетних ситуацій, оригінальністю характерів. Головні герої роману – Эсмеральда, юна вулична танцівниця, і Квазімодо, нещасний, всіма зневажений виродок, дзвонар собору
Архідиякон собору Клод Фролло втілює в собі самі гірші людські недоліки. Він воспилал до Эсмеральде егоїстичним плотським почуттям і робить підлість: віддає в руки катів ні в чому не винну дівчину. Суворий фанатик, він присвятив себе вивченню науки, – але середньовічні науки були тісно пов’язані з містикою й марновірством. Людина неабиякого розуму, Фролло незабаром відчула безсилля цієї премудрості, але релігійні забобони не дозволяли йому вийти за її границі. Він відчував жах “служителя вівтаря” перед будь-яким нововведенням, особливо книгодрукуванням. Клод Фролло фальшиво придушував у собі людські бажання, але не міг побороти спокуси, що викликала в нього дівчина-циганка. Він став диким, жорстоким, цинічним у своїй пристрасті до Эсмеральде. Поруч із образом Клода Фролло художньо правдиво відтворений образ капітана Феба де Шатопера, красеня-офіцера, якого полюбила Эсмеральда. Гарна зовнішність і мундир прикривали порожнечу, легковажність і внутрішню незначність цього молодого дворянина
Показуючи важливі риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди дотримувався вірогідності в зображенні минулого. У центрі роману – образ Эсмеральди. Вона – втілення щиросердечної краси й гуманності. Це романтичний образ, штучно привнесений автором в обстановку XV сторіччя. В. Гюго небагато спрощено уявляв, що у світі постійно йде боротьба між добром і злом, і створював свої позитивні образи, не усвідомлюючи, як могли сформуватися ці позитивні характери в конкретних умовах життя. Гюго-романтик з особливою любов’ю підкреслює все яскраве, гарне, контрастне. Він створює раптові, хвилюючі ситуації (наприклад, зустріч Эсмеральди з рідною матір’ю перед стратою). Романтичний образ Квазімодо: незвичайна його потворність, особливо в контрасті з Эсмеральдой, але в потворному тілі виявляється чутливе серце; своїми щиросердечними якостями це простий, бедний людина, що контрастує, протистоїть і Фебу, і Клоду Фролло.
Народ у романі Гюго не тільки галасує й веселиться під час карнавалу, а й піднімає Прапор повстання, протестуючи проти несправедливості й насильства
(1 votes, average: 5.00 out of 5)