Викриття злочинного суспільства у романі “Злочин і покарання”
Багато великих письменників у своїх добутках створювали образ Петербурга, розкриваючи всі нові й нові його грані. Достоєвський у своєму романі зображує столицю в пору стрімкого розвитку російського капіталізму. Петербург у романі – не просто тло, на якому відбувається дія. Це теж своєрідне “діюча особа” – місто, що давить, душить, навіває кошмарні бачення, вселяє божевільні ідеї, і тому історія моральної боротьби Раскольнікова розвертається у романі на широкому тлі повсякденного життя міста. Перед нами проходять образи чиновника
Достоєвський представляє нам цілу галерею “ділових” людей, які наживаються на народному горі. Образ Алену Іванівни, старухи-процентщицы, постійно з’являється перед Раскольніковим. У романі баба виникає з мороку: “…і тільки виднілися її вічка, що блискали з темряви. Алена Іванівна – це малюсінька суха старушка років шістдесяти, з злими вічками, з маленьким гострим носом і простоволоса. Біляві, мало поріділі волосся її були масно змазані маслом. На її тонкій і довгій шиї, схожої на курячу ногу, було накручено якесь фланелеве ганчір’я, а на плечах, незважаючи на жару, бовталася вся пошарпана й пожовтіла хутряна кацавейка”.
Ця “старушка” б’є й тримає в рабстві свою сестру-велетку, простодушну Єлизавету. Лихварка скупа й безжалісна: вона дає за речі, принесені їй у заставу, усього четверту частину їхньої теперішньої ціни й б’є непомірні відсотки. А всі накопичені багатства за заповітом повинні перейти в монастир і “на вічний спомин” безсовісної старухиної душі.
Наступний представник галереї – Лужин. Лужина автор зображує обмеженим, розважливим і тверезим ділком-набувачем. Розкольників, ще до своєї першої зустрічі з ним, розгадав корисливу, черству й безсердечну натуру Лужина й глибоко зненавидів його. І, однак, зіштовхуючись із Лужним, Розкольників з відразою переконувався, що, як це йому ні огидно, між ним и лужним є й точки дотику. Лужин – не просто себелюбний, розважливий ділок. Свій образ дій він намагається виправдати за допомогою принципів політичної економії й буржуазної моралі. Вислухавши міркування Лужина, Розкольників зненацька усвідомить, що ці принципи є більше низинним варіантом його власних поглядів, вульгарним опошленням його “ідей”. “А доведіть до наслідків, що ви проповідували, і вийде, що людей можна різати”, – заявляє він Лужину, спільність між ними обома.
Достоєвський тим самим змушує героя відчути близькість між його “наполеонівською” теорією й економічною теорією Лужина. На відміну від Лужина, образ Свидригайлові відразливий і трагічний. У романі авантюрист-поміщик Свидригайлом втілює моральне розкладання російського дворянства. Коли Свидригайлові посадили за борги, його виручила Марфа Петрівна, на якій він незабаром женився. Зненацька, що прийшло до нього багатство, влада над кріпосними душами – все це розбестило його. Свидригайло не тільки спустошений внутрішньо, він і сам трагічно усвідомить свою спустошеність і глибоко страждає. Відраза до себе, трагічне відчуття щиросердечної хвороби, що починається, уживается в ньому із цинізмом, із садистськими похилостями. Боротьба між спрагою життя й голосом совісті, що викликає в нього відраза до самого себе, приводить його до самогубства. На перший погляд, між поміщиком Свидригайловим, якого “обійшла” селянська реформа, і бідняком Раскольніковим, сестру якого переслідує Свидригайло, настільки ж мало загального, як між Раскольніковим і ненависним йому ділком Лужним. І однак розумний Свидригайло при першому ж побаченні з Раскольніковим заявляє йому, що вони “одного поля ягода”. Проголошуване Раскольніковим заперечення моральних норм, твердження їм ідеї “сильної” особистості приводять не тільки до виправдання “ідейного” злочину Родіона Раскольнікова, але й до виправдання розпусти й моральної спустошеності Свидригайлові, що викликають у нього самого тугу й внутрішню огиду. Якщо “економічна” мораль Лужина здатна привести до теорії Раскольнікова про “право” на злочин, то та ж теорія в іншій видозміні може привести до свидригайловщине, до втрати розходження між добром і злом, до цілковитого морального розкладання особистості – така реальна логіка речей, що розкриває нам Достоєвський.
Болісний для самого Раскольнікова крах його ідеї, те моральне катування, що він переживає після вбивства, виражають, по думці автора “Злочину й покарання”, торжество суспільного, народного початку, властивій натурі Раскольнікова, над тими егоїстичними мріями й духовними обманами, які роз’єднують людини з народом, ведуть його до морального падіння й загибелі. Такий глибокий філософський зміст “Злочину й покарання”, що робить цей роман настільки значним для сучасного читача – учасника складної й напруженої боротьби за нові соціальні й моральні ідеали.
Достоєвський писав наприкінці свого життя, що його заповітною мрією як людини й письменника завжди залишалася прагнення допомогти пригнобленим і знедоленим людям в усьому світі знайти гідне людину існування, завоювати шлях в “царство думки й світла”. У всій реалістичній прозі XІX століття немає іншого добутку, яке б з такою правдивістю зображувало картини страждань широких мас, викликаних убогістю, соціальним нерівністю й гнобленням, як “Злочин і покарання”.
Разом зі своїм головним героєм Достоєвський гнівно відкидає як образливі для людини погляди багатьох мислителів своєї епохи, що думають, що страждання й убогість неминучі у всякім суспільстві, що вони становлять споконвічну долю людства. Великий російський письменник жагуче захищає ідею морального достоїнства людини, що не бажає бути “вошею”, не хоче терпіти й безмовно підкорятися, але всією своєю істотою повстає проти суспільної несправедливості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)