Викриття фальшивого народолюбства лібералів в оповіданні “Малорос-європеєць”
Заробляючи свого часу на прожиття репетиторством у панських мастких, Винничснко набачився і наслухався різних панків, їхніх дітей та лакеїв, які й стали персонажами цього та інших оповідань. Уже з першої сторінки читач під магічним впливом письменницького слова переймається повною довірою до оповідача-репетитора й на все дивиться його очима: і коли їде в Бідненьке, і коли перебуває в панському будинку, в господарстві панка Коростенка.
Позиція письменника в оповіданні однозначна: святій справі національного відродження, плеканню таких
Панок Коростенко ладен зі шкури вилізти, аби тільки співрозмовник повірив у його прогресивність. Водночас він час від часу короткими фразами перемовляється з довіреним лакеєм Грегуаром: “Нічого з села не чути?”, “У випадку чого-небудь… дать мені звістку”. На подіях у селі зосереджується вся внутрішня увага
Замість “гілля з червоними хустками і стьожками” побачено “флаги”, крики и помахи рук збуджених селян підтверджують нав’язливу думку, що увесь час крутиться в голові панка: “Збираються громить мене дядьки… Приходиться буть насторожі”.
Умить спадає з господарів маска добродійності, і вони ігнорують поради свого гостя не вдаватися до зброї. Плаче в нестямі нанич, непритомніє пані, а кулемет в руках господаря не змовкає і після того, як перелякані люди порозбігалися в різні боки.
Оповідач-учитель відчуває страшну огиду до “малороса-європейця”, перекреслює всі свої сподівання на заробіток і, так і не відпочивши з дороги, того ж дня їде з маєтку геть. Таку саму огиду відчуває і читач. А як лицемірно – фальшиво Коростенко виголошував гасла: “крестьянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього – як людині…”, “Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам”. З усіх сил цей “малорос” намагається показати і свою любов до української мови, хоч з його вусі’ невтомно ллється потворний суржик, а в спілкуванні з членами своєї сім! він не вживає жодного українського слова.
Читаючи твори Володимира Винниченка, ми заглиблюємося не так у минуле, як в загальнолюдське, а отже, і в сучасне. Слушно зауважив щодо цього автор передмови до збірки оповідань письменника Степан Крижанівський: “…Коли тепер ставиш питання: що найбільше застаріло в оповіданих Винниченка, що назавжди відійшло в минуле, з подивом переконуєшся, що сам побут…”
(2 votes, average: 5.00 out of 5)