У добутках наших письменників – солдатов, що пройшли цю війну, показані самі різні люди й боротьба кожного з них з ворогами. Їхнього добутку це реальність війни. Перед нами з’являються люди, зненацька вихоплені війною з мирного життя й знаючі про неї тільки по книгах
Зіштовхуючись щодня з болісними моральними проблемами, вони повинні негайно вирішувати їх, і від цього рішення часто залежить не тільки їхня власна доля, але й життя інших людей.
У повісті Ю. Бондарева “Останні залпи” лейтенантові Алешину йти по передовий під
трасами й вогнем танків страшно, але він навіть не уявляє собі, як можна не виконати наказ, у той час як солдат Ремінців починає благати командира не посилати його під цей вогонь. Бажання жити перемагає в такій людині всі моральні поняття про борг стосовно своїх товаришів і Батьківщини. Але я думаю, що ми не вправі засуджувати цих людей, не випробувавши те ж, що й вони. Право на це мають лише люди, оказавшиеся в тій же ситуації, але не заколишні про свою честь.
Ні на хвилину не забуває про своїх підлеглих і капітан Новиков. Йому, як і Борисові Єрмакову з повісті “Батальйони просять вогню”, доводиться бути
іноді навіть жорстоким стосовно декількох в ім’я багатьох. Розмовляючи з лейтенантом Ерошиним, Борис розуміє, що суворо до нього, але ніякого каяття не відчуває: “на війні немає місця сантиментам”. Капітан Новиков міг би взяти із собою на передову будь-якого іншого, а не Ремешкова, але він бере саме його, незважаючи на всі прохання. І назвати його безсердечним у цьому випадку просто неможливо: на ньому лежить відповідальність за стільки життів, що жалість до боягуза виглядає просто несправедливістю. На війні ризикувати життям однієї людини заради багатьох – виправдано. Інша справа, коли на загибель обрекаются сотні людей, що виконували свій борг із вірою в те, що допомога прийде, і не дождавшихся її тому, що набагато зручніше виявилося використати їх у ролі “відволікаючу увагу німців”, чим продовжувати настання разом зніми. І полковник Иверзев, і Гуляєв приймають цей наказ без протесту, і, хоча наказ є наказ, це їх не виправдує. Адже саме головне – те, що вони, виходить, просто обдурили людей, які їм вірили. І вмирати без віри було найжахливіше. Тому, я думаю, люди, які намагалися втекти від повзучих прямо на них танків, не можуть бути піддані нашому осуду. Вони мали на це право, тому що вважали свою загибель безглуздої. Насправді “ніякі з людських борошн не безглузді в цьому світі, тим більше солдатські борошна й солдатська кров”, так думав лейтенант Іванівський з повісті В. Бикова “Дожити до світанку”, але він розумів, що вже приречено, у той час як люди з батальйону Бориса Єрмакова не вірили у свою загибель.
У тій же повісті Ю. Бондарева описується ще один випадок, що підкреслює безцінність життя людини на війні. Жорка Витьковский приводить до командира полоненого власовца, що стріляв у своїх, росіян. Звичайно, пощади йому не видать. “Пощадите мене…ще не жив я…Не своєю волею…У мене дружина з дитиною…Товариші…” – благає бранець, але ніхто його навіть не слухає. Батальйон у такім важкому положенні, що командирам просто не до жалості до людини, що предали свою Батьківщину, їх не цікавить, з якої причини він це зробив. Ні Жорка, що розстріляв цього власовца, ні Борис, що віддав цей наказ, ніякої жалості до нього не випробовують.
