Вічна боротьба добра і зла у романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”
Головна тема роману “Собор Паризької Богоматері” – тема народу і народної непокори. Ми бачимо Париж бідних, знедолених, принижених.
У романі колоритно зображено своєрідні звичаї, традиції, побут французького Середньовіччя, розкрито історичну специфіку епохи.
Одним з головних образів – символів роману виступає величний собор, що носить ім’я Богоматері. Він будувався з ХЇІ по XV століття, внаслідок чого поєднав різні архітектурні стилі – романський, стиль раннього Середньовіччя і пізньо-середньовічну готику.
Собор,
Квазімодо – художнє втілення теорії романтичного гротеску, яку виклав Гюго у передмові до свого “Кромвеля”. Це один з характерних для письменника образів, що уособлює тему знедоленості, “винних без провини”. Гротеск для Гюго – “міра для порівняння”, засіб контрасту внутрішнього і зовнішнього. Перше ми бачимо у протиставленні краси Есмеральди і потворності Квазімодо,
Якщо Квазімодо лякає своєю потворністю, то Фролло викликає страх тими таємними пристрастями, які спопеляють його душу: “Від чого облисів його широкий лоб, від чого голова його завжди опущена? Яка таємна думка викривляла гіркою усмішкою його рот у той час, як брови сходилися, як два бики, готові вступити в двобій? Що за таємниче полум’я спалахувало часом у його погляді?” – так змальовує Гюго свого героя.
Клод Фролло – справжній романтичний злочинець, охоплений всеперемагаючою, непереборною пристрастю, здатний лише на ненависть, на руйнування, що призводить до загибелі не лише безвинної красуні Есмеральди, а і його самого.
Чому ж носієм і втіленням зла у Гюго є католицький священнослужитель? Це пов’язано з певними історичними реаліями. Після 1830 року у передових верствах французького суспільства виявляється гостра реакція проти католицької церкви – головної опори старого режиму. Закінчуючи свою книгу 1831 року, Гюго бачив, як розлючений натовп громив монастир Сен-Жермен-Л’Оксеруа і палац архієпископа в Парижі, як селяни збивали хрести з каплиці, при великих дорогах. Проте Клод Фролло – це образ не лише ІСТОРИЧНО умовлений. Можливо, він навіяний і тими величезними зрушеннями, які відбулися у світосприйнятті сучасників Гюго.
Невідоме походження Квазімодо, фізична потворність і глухота відокремили його від людей. “Кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном”. І Квазімодо всотав у себе людську ненависть, став злим і диким.
Але за його потворною зовнішністю ховалося добре, чуйне серце. Автор показує, що нещасний горбань здатен на глибоке і ніжне кохання.
Любити Есмеральду, обожнювати її, охороняти від зла, захищати її, не шкодуючи власного життя, – усе це раптом стало метою його існування.
Клод Фролло – це теж своєрідний символ – символ вивільнення з-під влади догм. Проте все в житті сповнене протиріч. І скептик Фролло, відкинувши церковну догму, перебуває в полоні марновірств і забобонів: дівчина, яку він кохає, здається йому посланницею диявола. Клод Фролло пристрасно кохає Есмеральду – і віддає її в руки катів. Він знає прив’язаність до нього Квазімодо – і зраджує це почуття. Він Іуда, але не той, якого малювала пристрасна уява його шанувальників, а той, який став символом зради і підступності.
Поруч з образом Клода Фролло художньо достовірний образ капітана Феба де Шатопера. Красива зовнішність і блиск мундира приховували пустоту, легковажність і внутрішню убогість цього молодого дворянина. Сили зла, що керують вчинками Клода Фролло, кинули виклик Собору – символу світла, добра, християнства. І Собор ніби висловлює своє незадоволення, попереджає, що архідиякона буде покарано.
Зрештою, саме Собор допомагає Квазімодо помститися Клоду Фролло: “Під ним зяяла безодня… Він звивався, докладаючи нелюдських зусиль, щоб залізти по жолобу на балюстраду. Але його руки ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, даремно шукали підпори…”
Передаючи суттєві риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди притримувався достовірності в зображенні минулого. У центрі роману він поставив образ Есмеральди, красивої дівчини, вихованої циганами. Він її зробив втіленням душевної краси і гуманності. Цей романтичний образ привнесений автором в обстановку XV століття. В. Гюго дещо спрощено уявляв, що в світі постійно відбувається боротьба між добром і злом, і створював свої позитивні образи, виходячи з абстрактної ідеї добра, не звітуючи про те, як могли сформуватися ці позитивні характери в конкретних умовах життя.
У своїй передмові до “Кромвеля” Гюго проголошував, що християнська доба дала нове розуміння людини як істоти, що об’єднує начала тілесні й духовні. Перше – скуте бажанням і пристрастями, друге – вільне, здатне на крилах захоплення і мрії піднятися в небо.
Отже, і література мусить вмістити в собі контрасти приземленого і піднесеного, потворного і прекрасного, проникати її рухливу, мінливу, суперечливу сутність реального життя.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)