Велика стихія революції (поема О. Блока “Дванадцять”)
Поема О. Блока “Дванадцять” була написана у 1918 році. Це був страшний час: чотири роки війни, відчуття волі у дні Лютневої революції, Жовтневий переворот і прихід до влади більшовиків і, нарешті, розгін Установчих зборів, першого російського парламенту. Інтелігентами того крута, до якого відносився О. Блок, всі ці події сприймалися як національна трагедія, як погибель російської землі. На цьому тлі явним контрастом пролунала блоківська поема, вона багатьом його сучасникам здалася не тільки несподіваною, але навіть блюзнірською. Як міг співак
Однак так це чи ні? Насамперед, О. Блок попереджав, що не слід переоцінювати значення політичних мотивів у поемі “Дванадцять”. Вона має більш широкий зміст. У центрі добутку – стихія. Сама дія поеми відбувається не стільки у Петрограді 1918 року, скільки, як пише поет, “на всьому Божому світі”. Іде розгул стихійних сил природи, а для поета-романтика, поета-символіста, яким був О. Блок, це символ, що протистоїть найстрашнішому – обивательському спокою і відсталій байдужості. Ще в циклі “Ямби” (1907-1914) О. Блок писав:
“Немає! Краще згинути у холоднечі лютої! Затишку немає. Спокою немає”.
Тому і стихія природи так співзвучна його душі, вона передана у “Дванадцятьох” безліччю образів: вітер, сніг, хуртовина… У цьому розгулі стихій, крізь виття вітру і пурги О. Блок почув музику революції. У своїй статті “Інтелігенція і Революція” він призивав: “Всім тілом, всім серцем, всією свідомістю – слухайте Революцію”. Головне, що почув поет у цій музиці, – це її багатоголосся. Воно відбилося у ритміці поеми, вона вся побудована на зміні музичних мелодій. Серед них і бойовий марш, і побутова розмова, і стародавній романс, і частівка. Відомо, що О. Блок почав писати свою поему з рядків “Уж я ножичком полосну-полосну”, почутих ним, які вразили його. І за всім цим багатоголоссям, дисгармонією поетові чується потужний музичний напір, чіткий ритм руху, яким закінчується поема.
Стихійна у ній і любов. Це темна пристрасть із чорними хмільними нічками, з фатальною зрадою і безглуздою загибеллю Катькі, яку вбивають, цілячись у Ваньку, і ніхто не кається у цьому вбивстві. Навіть Петруха, присоромлений своїми товаришами, відчуває недоречність своїх страждань: “Він знову повеселів”. О. Блок дуже точно відчув те страшне, що ввійшло у тодішню дійсність: повне знецінювання людського життя, яке не охороняє більше ніякий закон (нікому навіть не спадає на думку, що за вбивство Катькі прийдеться відповідати). Не втримує від вбивства і моральне почуття, моральні поняття гранично знецінилися. Недарма після загибелі героїні починається розгул. Тепер усе дозволено. Замикайте поверхи, Нині будуть грабежі! Відмикайте льоху – Гуляє нині голота!.. Не в змозі удержати від темних, страшних проявів людської душі і віра у Бога. Вона теж загублена, і дванадцять, які пішли “у червоній гвардії служити”, самі це прекрасно розуміють. Але вбивство скоєно не тільки через кохання, у ньому з’явилася і інша стихія, стихія соціальна. У розгулі, у розбої – бунт “голоти”. Ці люди не просто бушують, вони прийшли до влади, вони обвинувачують Ваньку в тім, що він “буржуй”, вони прагнуть знищити старий світ:
Ми на горе всім буржуям Світову пожежу роздуємо…
І от отут виникає саме складне питання, що мучить читачів блоківської поеми і зараз, як мучило три чверті століття назад. Як міг О. Блок прославити цей розбій і розгул, це знищення, у тому числі і знищення культури, у якій він був вихований і носієм якої був він сам? Багато чого в позиції О. Блока може прояснити те, що поет, будучи завжди далекий від політики, був вихований у традиціях російської інтелігентської культури XІX століття із властивими їй ідеями “народопоклоніння” і відчуттям провини інтелігенції перед простим страждаючим народом. Тому розгул революційної стихії, що здобував часом такі виродливі риси, як, наприклад, згадані поетом погроми винних льохів, грабежі, вбивства, знищення панських садиб зі столітніми парками, поет сприймав як народну відплату, у тому числі і інтелігенції, на якій лежать гріхи батьків. Втративши моральні орієнтири, охоплена розгулом темних страстей, розгулом уседозволеності – такою з’являється Росія у поемі “Дванадцять”. Але у тому страшному і жорстокому, через що має бути їй пройти, що вона переживає взимку 1918 року, О. Блоку бачиться не тільки відплата, але і занурення у пекло, але в цьому ж – її очищення. Росія повинна минути це страшне: поринувши на саме дно, піднестися до неба. І саме у зв’язку із цим виникає самий загадковий образ у поемі – образ, що з’являється у самому фіналі і дуже зненацька – Христос.
Про фінал і образ Христа написано нескінченно багато. Трактували його дуже різноманітно. У дослідженнях минулих років звучало вільне або мимовільне (вірніше, часто підневільне) прагнення пояснити появу Христа в поемі випадковістю, нерозумінням. О. Блоком того, хто повинен бути поперед червоногвардійців. Сьогодні вже немає потреби доводити закономірність і глибоко продуманий характер цього фіналу. Та й вгадується образ Христа у добутку із самого початку – з назви. Для тодішнього читача, вихованого в традиціях християнської культури, для тих, хто вивчав у школі Закон Божий, число дванадцять було числом апостолів, учнів Христа. Весь шлях, яким ідуть герої блоківської поеми, – це шлях з безодні до воскресіння, від хаосу до гармонії. Не випадково Христос іде шляхом “надхуртовинним”, а в лексичному ладі поеми після навмисно знижених, брутальних слів з’являються настільки прекрасні і традиційні для О. Блока: “Ніжною ходою надхуртовинною, сніжним розсипом перловим, У білому віночку із троянд – Спереду – Ісус Христос”. На цій ноті завершується поема, перейнята вірою О. Блока у прийдешнє воскресіння Росії і воскресіння людського в людині. Боротьба світів у добутку – це, насамперед, боротьба внутрішня, подолання в собі темного і страшного.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)