“Величний образ Кобзаря”
У кожній родині існує домашня бібліотека, а більшість людей книга супроводжує усе життя. Книга допомагає нам впізнати світ у ранньому дитинстві, вона навчає нас у школі и Вишах, відкриває нові горизонти вже після навчання. До того ж, досить довгий час книга вважалася найкращим подарунком.
Серед книг сімейної бібліотеки моїх батьків дуже багато класичної літератури. Як у багатьох українців, у них є й одне з видань “Кобзаря” Тараса Григоровича Шевченка. Звичайно ж, це тільки точна копія першого видання цієї видатної книги, але як багато
Мені здається, що акуратний почерк Т. Г. Шевченка свідчить про те, що більшість віршів складалися ним досить легко, майже з першої спроби. Нажаль, сторінки першого “Кобзаря” можна спостерігати лише у вигляді копій, бо перші видання цієї книги жорстоко знищувалися
“Кобзар” Т. Г. Шевченка завжди був, є і буде особливою книгою для кожного справжнього українця. Незважаючи на розвиток науки і техніки, на появу багатьох нових видів збереження інформації, саме книга залишиться тією святинею, яка завжди буде в кожній родині наших співвітчизників.
Тарас Григорович Шевченко – вірний син України. Він дуже любив рідну землю, мріяв про свободу та незалежність свого народу. Куди б не закидала його доля, де б він не був, поет завжди пам’ятав про рідні міста і прагнув якнайшвидше повернутися до рідної країни, до своїх товаришів і однодумців. Його любов до Вітчизни, його роздуми над долею свого народу, печаль і туга за рідною землею на чужині, висловлюються в багатьох добре відомих нам творах. Наприклад, перебуваючи у казематі в далекому Петербурзі, в уяві поета постійно виникали яскраві картини рідного краю. Часто він згадував українських дівчат і весняні вишневі садки, облиті білим цвітом.
Ці спогади Т. Г. Шевченко відтворив у невеличкій поезії “Садок вишневий коло хати”, яка мене дуже вразила. В цьому вірші одразу ж відчувається любов поета до природи свого краю, до своїх співвітчизників. Шевченко, не сподіваючись більше побачити рідну Україну, намалював чудову картину:
“Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть”.
На засланні всі помисли великого Кобзаря були сповнені думками про поневолений український народ, думками про те, чи допомагають його твори рідному краю, про те, як їх сприймають співвітчизники. При цьому поет дуже добре відчуває зв’язок з рідною землею, виявляє синівську любов до України.
Перебуваючи в далеких степах, Т. Г. Шевченко прагнув, щоб вітер приніс йому хоч “крихітку землі з-за Дніпра”. Поет мріє повернутися на рідну землю и помилуватися красою української природи.
“Я так люблю мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю”.
При цьому Шевченко був впевнений, що колись поневолені співвітчизники звільняться, над панами відбудеться страшний суд, а українці щасливо заживуть на оновленій землі. Любов до рідної землі і віра у світле майбутнє українського народу допомагали великому Кобзареві перенести усі поневіряння і вистояти у всіх злигоднях. З тих часів, як жив і працював Тарас Григорович Шевченко, минуло багато років, але творчість видатного українського поета й сьогодні зачаровує і дивує, вона вчить безмірній синівській любові до матері-України і відданості справі боротьби за свободу та незалежність українського народу.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)