Василю Стефанику належить почесне місце в історії української класичної літератури, адже завдяки йому наша література досягла вершин у жанрі новели.
Кінець XІX – початок XX століття був для українського народу дуже тяжким періодом. Соціальні суперечності набували особливого загострення, наближалися революційні бурі. І хоча Стефаник жив на Галичині, на території якої панувала Австро-Угорщина, він відчував неминучість великих змін у житті народу і відобразив у своїй творчості усе, що відбувалося навколо. Письменник добре розумів: що чим
більше художніми будуть його твори, то більше читачів вони матимуть, а значить, все, пережите ним і його народом, все передумане залишиться назавжди, буде будити людську свідомість. Стефаник будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах нема докладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційних зачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, які нагадують ремарку в драматичному творі. Стефаник не вважає за потрібне подавати надмірні авторські пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі,
тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людський біль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомість небайдужого читача. На двох-трьох сторінках розгортається така драма людського життя, від якої серце крається. Слово було для Стефаника алмазом, найдорогоціннішим матеріалом. Він невтомно шліфував його, відкидаючи зайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, як коштовне каміння. У кожному рядочку творів відчувається злиття переживань персонажа і письменника. Здається, що ще півкроку – і серце не витримає ударів слова. Здається, Стефаник із величезним напруженням стримує сам себе, щоб дати слово нещасній матері, осиротілій дитині, доведеному до відчаю батькові, зламаному тяжкою роботою мужикові.
В одному з листів письменник зізнавався: “Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боявся, як самого себе, коли я творю”. Його приятель К. Гаморак говорив: “Не пиши так, Василю, бо вмреш!”
Слово Стефаника було дуже скорботним, воно приголомшувало, але разом із тим не гнітило, а збуджувало волю до боротьби, підтримувало віру в світле майбутнє, було сповнене могутнього протесту проти гніту і кривди.
