Валуєвський циркуляр
Таємне розпорядження Росiйського уряду вiд 20 липня 1863 про заборону друкування книг українською мовою. Автором був мiнiстр внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї П. Валуєв, вiдомий своїми антиукраїнськими поглядами. Валуєвський циркуляр значною мiрою iнспiрований росiйськими полiтичними колами, публiцистами, якi звинувачували (часто пiд впливом польської шовiнiстичної преси) українськi нацiонально-культурнi сили у революцiйнiй пропагандi, полiтичному сепаратизмi, зв’язках з польським повстанням, у намаганнях створити “окрему” лiтературу, в “передражнюваннi”
Зсилаючись на те, нiби “бiльшiсть малоросiв самi доводять, що нiякої малоросiйської мови не було, нема й бути не може i що нарiччя їх, вживане простолюддям, є та сама росiйська мова, тiльки зiпсована впливом на неї Польщi”, Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українською мовою шкiльнi пiдручники, науково-популярнi працi, релiгiйнi видання, що спричинило закриття недiльних шкiл, переслiдування дiячiв освiти i культури. Дозволялося друкувати лише Твори художньої лiтератури, якi пiддавалися жорстокiй цензурi. Навiть у середовищi росiйського iмпереського чиновництва
З іменем Костомарова в українській літературно-естетичній і критичній думці пов’язано початок нового етапу – перехід в оцінці художніх явищ від емоційно-побутового емпіризму 30-х років до наукової критики та історико-літературних оглядів здобутків української літератури.
Виходячи із шеллінгіанського положення про органічний зв’язок життя природи й морально-духовної сутності людини як форм прояву життєдіяльності єдиного духу, першооснови буття, основою прекрасного в мистецтві він вважає пізнання духовного в тілесному. Суть зв’язку людини з природою можна зрозуміти тільки стягнувши в часи міфологічного мислення, у природи фольклорних образів-симовлів.
Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачення об’єктивно слугувала утвердженню в естетичній теорії народних критеріїв прекрасного в мистецтві та започаткувала в Україні власне історичну поетику. Як фольклорист він заклав основи історичного підходу до народної поезії (хоч у праці “Славянская мифология” наближався до міфологічної школи).
Однією з найголовніших ознак народності літератури, за Костомаровим, є мова, оскільки вона представляє не освічену верхівку, яка нею не говорить, а народні маси. Вона є формою вираження їхнього світобачення, морально-етичних і естетичних уявлень.
Як літературний критик Костомаров оцінює твори не тільки з погляду народності чи відповідності мовно-ентографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Він уловлює внутрішній взаємозв’язок обставин і характерів, застерігає від типової для просвітницького реалізму логічної заданості характерів усупереч життєвим обставинам. Вказуючи на суспільну суть характеру в художньому творі, він зауважує, що характер героя не має виступати рупором ідей автора, а мусить складатися об’єктивно в конкретно-історичних обставинах.
Відбиваючись протягом багатьох років від звинувачень у сператизмі, Костомаров, з одного боку, підносить свій голос проти національних утисків українського народу, його мови й культури, називає Емський акт “варварським законом”, а з іншого – поділяє намір царського уряду “зробити нашу спільну російську мову літератури й освіченого суспільства єдиною мовою народу на всьому обширі імперії”. Українською мовою як простонародною можна користуватися тільки для поширення короткої священної й церковної історії, катехизису, уривків із повчань отців церкви, житій святих, для пояснення богослужіння. Усе це потрібно масам “замість повістей, комедій, віршів”. Українська мова необхідна для початкової освіти. Саме на цьому грунті виникає в нього намір приєднатися до слов’янофільської концепції “літератури для домашнього вжитку”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)