З давнини, довіку ранимої, Над владиками світу встаю І до вас промовляю, Сини мої, Не проспіть Україну мою П. Карась, “Монолог Тараса” Україно! Рідна земле моя! Перед тобою схиляюся у глибокій шані і любові. Я – дочка твоя, маленька частинка великого народу. Під твоїм небом з’явилася на світ, пізнала життя, зробила свої перші кроки, промовила перше слово. І тільки з плином часу по-справжньому почала усвідомлювати, що вросла у батьківську землю навіки. Ти даєш мені сили, натхнення, даєш право називатись українкою, громадянкою вільної держави.
Україно, ненько скорботна і ніжна моя… Мій знедолений краю… Довгим, важким, политим кров’ю і слізьми був шлях твій до незалежності. Пам’ятаєш ті роки, коли любов до тебе вважалась найбільшим гріхом? Любити тебе можна було лише потай, мовчки. “Я так її люблю, мою Україну убогу”, – прорік Кобзар на весь світ – і був покараний. “Україна в огні”, – звучало як застереження, як заклик слово О. Довженка у грізні роки Другої світової війни. Покарання – творча ізоляція на довгі 20 років, самотність, втрата друзів, заборона жити в Україні. “Любіть Україну”, – звертався до кожного
з нас В. Сосюра у “щасливий радянський час” – і був розтоптаний, принижений. Боронило твою волю, Вітчизно рідна, славне козацтво, на смерть за тебе йшли січові стрільці, воїни УПА. … І от серпень 1991 р… Збулася мрія стількох поколінь – пригнічених, знедолених, та все ж не зламаних! Україна – вільна, самостійна, незалежна держава. Сьогодні любити тебе можна не криючись. Що ж сталося, нене моя? Чому навколо чуємо стільки нарікань, докорів, образ на твою адресу? Чи ж винна ти у гріхах своїх нерозважливих дітей? Час випробування настав для кожного з нас. Дай нам сили, мамо, вистояти, не зламатись, віднайти загублений рай. Руїною знову стає моя рідна Україна. Хто ж винен? Хто став свідомим творцем цієї руїни? Шукаємо винних серед усіх, тільки не в собі. Байдужість, бездіяльність – ось наші вороги. Чекаємо, поки хтось зробить все для нас: створить державу, наведе лад у ній, принесе благополуччя в кожен дім. Тільки від нас залежить майбутнє України. “Будьте пильні, обираючи владу”, – звертаємось до дорослих. Могутню державу можуть побудувати тільки розумні голови і працьовиті руки. Людина – творець своєї долі. Пам’ятаймо про це! Поховаймо байдужість, і на нашій землі знову воскресне любов: Хоронили байдужість. Ніжнішали квіти, Били в бубони неба Розчулені віти – Воскресла любов!.. В. Симоненко, “Веселий похорон” Україно, вірю в твою щасливу долю, у розважливість і мудрість твоїх синів і дочок. Ми ж – нащадки козацького роду! Але чому я думаю про Вас? Я вже давно забути Вас повинна. Це так природно – музика, і час, І Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина! Оте шанобливо-гарне звертання на “Ви” – також, до речі, прикрашає і ліричну героїню, і того, до кого мовиться, і саме почуття. Байдуже, чи вдасться поєднати два життя, чи доля розведе у різні боки: Не знаю, чи побачу Вас, чи ні. А може, власне, і не в тому справа. А головне, що десь вдалечині Є хтось такий, як невтоленна спрага. Я не покличу щастя не моє. Луна луни туди не долітає. Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є. Моя душа й від цього вже світає. Спогад залишається світлим і благословенним, огортає теплом і вдячністю, очищає душу від буденного і злого. Вже хоч би просто тому, що серце звідало Любов, адже без неї не мислить свого існування жодна Жінка, бо кожна приходить на світ найперше для того, щоб бути Коханою – і тим зберігати і продовжувати життя. Тож коли приходить час сказати сокровенне “Ти”, щаслива закохана не знає міри у своїй щедрості, у бажанні душею і тілом бути поруч – аж дивним здається ліричній героїні: Тепер я без тебе не можу прожити ні днини – А якось жила ж я усе попереднє життя! Кажуть, вірші пишуться через нещасливу любов, прагнення бодай поділитися своїми почуттями, висповідатися перед самим собою чи перед кимось невідомим, чи, може, на якусь мить скоротити часто нездоланну дистанцію. Може… Але в інтимній поезії Ліни Костенко найсвітліші рядки присвячені якраз коханню щасливому: Мені страшно признатися: я щаслива. Минають роки, а ти мені люб. Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати. Скільки ми милувались! І жодного разу – вдруге. Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня. Читаючи таку поезію, мимоволі думаєш, що якби у нашому складному світі, так пересиченому образами, злом, жорстокістю, так ускладненому різними катаклізмами, треба було знайти найважливіше, для чого варто жити людям, то це було б саме кохання, бо справжня любов не тільки дарує таїну близькості, цілий вихор чудових відчуттів – вона є ще й скарбом духовним, вона вивищує людину і творить Гармонію.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)