УСМІШКА – РЕЙ ДУГЛАС БРЕДБЕРІ
ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІТ
РЕЙ ДУГЛАС БРЕДБЕРІ
УСМІШКА
Черга зібралась на міському майдані о п’ятій ранку, коли перегук півнів долинав із далекого, вкритого інеєм, селища й ніде не світилося. Тоді повсюди над зруйнованими будинками висіли клапті туману, та ось тепер, о сьомій ранку, він почав зникати з появою перших ознак світанку. Дорогою парами, втрьох іще йшли люди – був саме ярмарковий і святковий день.
Хлопчина стояв позаду двох чоловіків, котрі голосно розмовляли між собою, і в чистому холодному повітрі звучання їхніх слів було
– Агов, хлопче, а ти що тут робиш спозаранку? – почувся чоловічий голос у нього за спиною.
– Це моє місце, я зайняв тут чергу,- відповів хлопець.
– Ти б краще віддав своє місце комусь тямущому, а сам забрався б геть!
– Не чіпай хлопця,- втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.
– Я пожартував.- Чоловік, котрий стояв позаду, поклав руку хлопчині на голову, а той, насупившись,
– Цей хлопець тямить у мистецтві, зрозумів? – сказав захисник, чоловік на прізвище Грігзбі.- Як тебе звати, малий?
– Том.
– Наш Том не схибить, плюне як слід. Чи не так, Томе?
– Ще й питаєте!
У черзі засміялися.
Попереду хтось продавав гарячу каву в надщерблених філіжанках*. Поглянувши туди, Том побачив маленьке палахкотливе вогнище й іржавий казанок, де шумувало вариво. Це не була справжня кава. Її запарили з якихось ягід, зібраних за містом, і продавали по пенні за філіжанку, щоб зігріти шлунок, та негусто було покупців, бо мало в кого вистачало на це грошей.
Том вдивлявся поперед себе, де за поруйнованою вибухом кам’яною стіною зникав кінець черги.
– Кажуть, вона усміхається,- мовив хлопець.
– Атож, усміхається,- відповів Грігзбі.
– Кажуть, вона з фарби і полотна.
– Так. Тому мені й здається, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, колись давно на дошці була намальована.
– Кажуть, їй чотириста років.
– Якщо не більше. Ніхто не знає напевне, який тепер рік.
– Дві тисячі шістдесят перший!
– Правильно, хлопче, так тільки кажуть. Брехня. Може, вже трьохтисячний чи п’ятитисячний! Хто знає? Довгенько тривала вся ця колотнеча. А нам дісталися самі кісточки та ратички.
Поволі просуваючись, вони човгали холодною бруківкою.
– Коли вже ми її побачимо? – непокоївся Том.
– Ще кілька хвилин, не більше. Її відгородили, напнувши оксамитову стрічку на чотири мідних кілочки, за всіма правилами, щоб люди не підходили надто близько. І пам’ятай, Томе, жодного каміння. В неї заборонили жбурляти каміння.
– Гаразд, сер.
Сонце піднімалося на небосхилі дедалі вище, несучи тепло, яке змусило чоловіків поскидати страхітливу одіж та брудні капелюхи.
– Чому всі ми стоїмо у черзі? – роздумуючи, запитав Том.- Чому всі мусять плювати?
Грігзбі й не глянув на нього, він дивився на сонце, міркуючи, котра година.
– Ну, Томе, є купа причин для цього.- Він звично заклав руку до кишені, якої вже давно не було, шукаючи неіснуючу цигарку. Том бачив цей жест мільйон разів.- Тут вся річ у ненависті. Ненависті до всього, пов’язаного з Минулим. Скажи мені, Томе, як ми дожилися до такого? Замість міст – звалища мотлоху, шляхи від бомб ніби викорчувані, а половина полів уночі світиться від радіації. Ото я й запитую, Томе, хіба це не огидний безлад?
– Так, сер. Так воно і є.
– Тож-бо, Томе. Людина ненавидить те, що зламало її, покалічило їй життя. Така вже людська природа. Безглуздо, мабуть, та людина вже так влаштована.
– Тому ми ненавидимо всіх і все,- відгукнувся Том.
– Правильно! Всю цю юрбу, яка у Минулому верховодила у світі. От і маємо: стоїмо тут удосвіта в холоді, всередині все злиплося від голоду, самі живемо у печерах, і нічого нам не лишилося – ні курива, ні випивки, жодної розваги, крім оцих наших свят, Томе, наших свят.
І Том подумки перебрав свята, які їм випали за останні роки. Згадав той рік, коли вони порвали всі книжки й спалили їх на майдані, тоді всі реготали, мов п’яні. А на свято науки місяць тому, коли при – тягли останній автомобіль, вони кидали жеребок, і щасливчики могли по разу вгатити машину кувалдою.
– Чи я пам’ятаю це, Томе? Чи пам’ятаю? Це ж я побив лобове скло – скло, чуєш? Господи, який був розкішний звук! Трррісь!
Томові й справді почулося, як сяючим градом сиплеться скло.
– А Біллові Гендерсону випало розтрощити двигун. І як славно він з цим упорався, як вправно! Баццц! Та найкраще,- пригадував далі Грігзбі,- було тоді, коли руйнували завод, який ще намагався виготовляти літаки. Боже мій, яке це було відчуття – висадити його в повітря! – продовжував Грігзбі.- А потім ми знайшли друкарню і склад з боєприпасами й підірвали їх разом! Розумієш, Томе?
Том спробував уявити:
– Ага.
Настав полудень. Сморід зруйнованого міста ширився в спекотному повітрі, щось кублилося серед уламків будівель.
– Містере, те більше ніколи не повернеться?
– Що – цивілізація? Кому вона потрібна? Тільки не мені!
– А от я ладен дещо в ній стерпіти,- відгукнувся один із черги.- Було в ній щось і гарне.
– Дарма переймаєшся! – вигукнув Грігзбі.- То все одно пусте.
– Ет, не кажіть,- наполягав хтось із черги.- Ще з’явиться, от побачите, якийсь головатий і підлатає цивілізацію. Згадаєте мої слова. Та людина матиме чутливе серце.
– Не буде цього,- мовив Грігзбі.
– А я кажу – з’явиться. Людина, яка матиме чутливе серце до прекрасного. І зможе повернути нам, сказати б, обмежену цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.
– Насправді виявиться, що найперше – знову війна!
– А може, цього разу все буде інакше.
Нарешті вони вступили на головний майдан. У цей час до міста в’їжджав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Посеред майдану виднілася обгороджена стрічкою ділянка. Том, Грігзбі й усі інші накопичували слину для плювка, просуваючись уперед,- рухалися з готовністю й передчуттям втіхи, широко розплющивши очі. Схвильований Том відчував, як прискорено калатало його серце, а земля під босими ногами здавалася йому розпеченою.
– Ну, Томе, тепер наша черга, пильнуй!
На кожному кутку обгородженої ділянки стояли полісмени – четверо чоловіків із жовтою поворозкою на зап’ястку, знаком їхньої влади над усіма іншими. Вони мали стежити, аби з черги не жбурляли каміння.
– Це для того,- наостанку пояснив Грігзбі,- щоб усім вдалося разочок плюнути в неї, зрозумів, Томе? Ну, давай!
Том укляк перед картиною, довго вдивляючись у неї.
– Та плюй, Томе!
У нього пересохло в горлі.
– Ану, Томе! Швидше!
– Але,- повільно вимовив Том,- вона ж гарна!
– Гаразд, я плюну замість тебе!
Плювок Грігзбі зблиснув на сонці. Жінка усміхалася Тому з картини лагідно й загадково, а він, відповідаючи на її погляд, чув калатання власного серця, немов йому у вухах звучала якась музика.
– Вона гарна,- повторив він.
– Йди вже, поки поліція…
– Увага!
Черга затихла. Щойно вони сварили Тома, що той занімів, тепер усі повернулися до вершника.
– Як її звати, сер? – тихенько запитав Том.
– Що, картину? Здається, Мона Ліза*… Еге ж, Мона Ліза.
– Прослухайте оголошення,- гукнув вершник.- За дозволом влади сьогодні опівдні портрет на майдані буде передано до рук тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні…
Том і кліпнути не встиг, як натовп панічно заметушився, з криками й стусанами поніс його до картини. Почувся різкий звук роздертого полотна. Полісмени накивали п’ятами. Натовп ревів на все горло, і руки роздирали портрет, як шмат падалі зграя голодних птахів. Том відчув, як його просто жбурнули через розбиту раму. Він простягнув руку, безтямно мавпуючи* інших, ухопив клапоть маслянистого полотна і смикнув, видерши його, а потім упав, і стусани винесли його на край натовпу. Закривавлений, в пошматованому одязі, він дивився, як літня жінка жувала клапті полотна, як чоловіки трощили раму, ударами ніг розривали цупкі частини полотна, дерли їх на дрібне шмаття.
Лише Том стояв принишклий осторонь від розбурханого натовпу. Він поглянув на свою руку. Вона міцно притискала до грудей клаптик полотна, ховаючи його.
– Гей, Томе, чого ж ти! – гукнув Грігзбі.
Не промовивши й слова, схлипуючи, Том кинувся геть. Він біг за місто зруйнованою вибухами дорогою, полем, через неглибокий потічок, біг, не озираючись, і затиснута в кулак рука ховалася під курткою.
Надвечір він дістався до маленького села й проминув його.
О дев’ятій уже був біля зруйнованої будівлі ферми. За нею, в тому, що лишилося від силосної башти, під накриттям, він почув звуки, з яких було ясно, що сім’я спить – сплять мати, батько і брат. Він поспіхом прослизнув тихенько у малі дверцята і ліг, важко дихаючи.
– Том? – з темряви почувся материн голос.
– Це я.
– Де ти віявся? – гарикнув батько.- Зажди, ось я тебе вранці віддухопелю.
Хтось його стусонув. Це був брат, котрому довелося сьогодні самому поратися біля грядок.
– Лягай вже! – впівголоса прикрикнула на нього мати.
Ще один штурхан.
Том ліг, відсапуючись. Довкола панувала тиша. Його рука була притиснута до грудей, міцно-міцно. Півгодини він лежав так, заплющивши очі.
Потім він щось відчув: холодне біле світло. Це високо в небі зійшов місяць, і маленький клаптик світла мандрував баштою, переповзаючи по тілу Тома. Тільки тепер його рука розслабилась. Повільно, обережно, прислухаючись до рухів тих, які спали поруч, Том підніс її до очей. Він повагався, глибоко вдихнув повітря, а потім очікувально розтис пальці й розгладив шматочок помальованого полотна.
Все довкола спало під місячним сяйвом.
А на долоні в нього лежала Усмішка.
Він дивився на неї в білому світлі, що лилося з опівнічного неба. І подумки промовляв до себе, знову і знову: “Усмішка, люба Усмішка”.
Через годину він все ще бачив її, навіть після того, як обережно склав і заховав. Він заплющив очі, а Усмішка не зникала у темряві. Вона все ще була з ним, тепла і лагідна, коли він заснув, і світ поринув у тишу, а місяць веслував собі у холодному небі спершу догори, потім донизу назустріч ранку.
Словничок
Мавпувати – повторювати за іншим.
Мона Ліза – картина італійського художника XVI ст. Леонардо да Вінчі, на якій зображено молоду неаполітанку, ймовірно – дружину Франческо дель Джокондо (звідси друга назва картини “Джоконда”).
Філіжанка – маленька чашечка для кави.
Запитання завдання
1. Як Рей Бредбері зображує ранок того дня, коли відбувалося свято?
2. Опишіть людей, які стояли в черзі до картини. У яких умовах вони жили? Наведіть приклади з тексту.
3. На яке свято збиралися люди? Чи проводилися такі свята в місті раніше? Як би ви назвали те, що в новелі названо святом?
4. Чому люди відчували ненависть до Минулого? Чи мали вони рацію, коли вважали, що в минулому було тільки погане?
5. Чи всі люди розуміли, що відбувається на святі?
6. Чому з усього натовпу лише хлопчик не зміг плюнути в “Мону Лізу”? Чи відрізнялося його життя від життя інших людей? Що він зробив із клаптиком відірваного полотна?
7. Випишіть із тексту цитати, які пояснюють внутрішній стан Тома. Прослідкуйте, як змінюються почуття і переживання героя упродовж твору. Якими засобами передає їх автор?
8. Знайдіть у новелі елементи фантастичного. Чи можна назвати фантастичними почуття людей, які прийшли на свято? З якою метою автор поєднує у творі фантастичні ситуації з реальними?
9. Дайте визначення поняття новела. Знайдіть у творі Рея Бредбері ознаки цього жанру.
10. Пригадайте визначення поняття художня деталь. Поміркуйте, чи використовує автор у новелі “Усмішка” художні деталі. Підтвердіть свою думку прикладами з тексту.
1. Чому новела називається “Усмішка”? Чи може усмішка Мони Лізи якось впливати на життя людей? Розгляньте картину Леонардо да Вінчі. Що символізує усмішка Джоконди?
2. Чому Рей Бредбері закінчує оповідання описом місяця, що пливе назустріч ранкові? Що має на увазі письменник?
3. Чи вірить автор, що у героїв новели є майбутнє? Від чого він застерігає людство?
Пригадайте головні ознаки оповідання й порівняйте їх із головними ознаками – новели. Чим новела відрізняється від оповідання? Аргументуйте свою думку прикладами з оповідання Антона Чехова “Товстий і тонкий” та новели Рея Бредбері “Усмішка”.
Підготуйте усну розповідь на тему “Що Том зможе розповісти онукам про своє дитинство”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)