Український поетичний авангард кінця ХХ ст
Зародився авангард у роки Першої світової війни, набувши бурхливого розвитку в різних видах мистецтва, і відтоді активно заявляє про себе.
Авангардизм у літературі – це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та самій літературі. це течія модернізму, його складова частина. У західноєвропейській літературі авангард після 20-х років активізувався в 60-ті рр.; у 80-90-ті рр. – у російській і українській літературах. Авангардизм виявився в певні періоди творчості Б. Брехта, П. Неруди,
Д. Бурлюка, В. Маяковського,
Передумовою зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, що застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ.
Поетичний авангард ставить перед собою завдання – різке відмежування від старих, віджилих
В українській поезії ХХ ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного авангарду. Перша хвиля – це так званий історичний авангардизм 1910-1930 рр., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити українську поезію від застарілих тенденцій – консервативності, хуторянства, народницьких ідей, що в першій третині ХХ ст. гальмували художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х рр. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тиском репресій і засилля соціалістичного реалізму як “єдино правильного творчого методу”.
Друга хвиля – творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.
Третя хвиля – це так звана “нова хвиля”, постмодернізм – відродження авангардизму в кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. Представники цього стильового напряму: угрупування “Бу-ба-бу” (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Іранець), “Пропала грамота” (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), “ЛуГоСад” (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садовський); “Нова
Дегенерація” (Іван Андрусяк, Іван ципердюк, Тетяна Майдано-вич, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пашковський).
Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футуризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії “соціалістичного реалізму”.
Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати – Марія Проскуріна – була письменницею й прищепила любов до літератури ще в дитинстві.
Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченні – в Курському реальному училищі. 1911 року вступає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога О. С. Чер-няєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета.
Поетичним дебютом М. Семенка стала збірка “Prelude” (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, М. Семенко “співав таким же соловейком, як і інші”. Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій у російській літературі, нових творчих напрямів – модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрям і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час були російські поети-футуристи.
1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак із початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але в 1914 році затримується у Владивостоці).
З 1916 до 1917 р. служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП (б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917 р., саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним із ватажків відродження й розвитку національної літератури.
Його поезії (друковані ще в “Українській хаті”) і збірка “Prelude” імпонували українським “модерністам”. Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями й хатянами.
Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок “Дерзання” та “Кверо-футуризм” (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов’язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканоні-зації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному грунті.
М. Семенка приваблює “краса пошуку”, “динамічний лет”. Переймаючись долею національного мистецтва і України, він у той же час пише твори дуже далекі, або й узагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку, творчість М. Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об’ємний, але саме з ним пов’язаний великий скандал: “Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись”, – іронізував з цього приводу згодом Семенко.
Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще в 1915 р. він пише цикл “Крапки і плями”, започатковуючи ним “другий період” своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли “Осіння рана”, “П’єро кохає”). це дає поштовх до спроб модернізації традиції лірики.
Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду – “Кондуктор”, “Ніч”, “Заплети косу міцніш!”. Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний – збірки “П’єро здається” (1918), “П’єро кохає” (1918), “Дев’ять поем” (1918), “Дві поезофільми” (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П’єро – ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. Перший том повного зібрання М. Семенка має назву “Арії трьох П’єро”. Третій
“П’єро” – збірка “П’єро мертвопетлює” (1919) – повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.
Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух у мистецтві, видає “Універсальний журнал” (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал “Фламінго”, у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), “Альманах трьох” (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число “Катафалка искусства” та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Янов-ський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)