Українська інтелігенція
Рідна земля. Яке щастя, що вона є, що гріє нас своїм теплом. Славна Україна своїми неозорими ланами, тихими зеленими гаями, повноводними ріками, вишневими садками.
Та найбільше і найцінніше її багатство – люди: хлібороби, косарі, робітники, воїни. Одні сіють хліб, інші прикрашають рідну землю будівлями, треті захищають її від ворогів, а четверті примножують культуру рідного народу і, самі того не усвідом люючи, виховують свідомість нації. Це почесне нелегке завдання випало інтелігенції, зокрема письменникам.
Уярмлені нації самою долею
Сувора і тяжка була доля нашої України. Билася вона в тяжких путах, мов народжена для сміливого польоту орлиця. І в найскрутніші для неї дні не полишали її діти, яких вона наділила розумом,
О слово рідне! Будь мечем моїм!
Ні, сонце стань! в горі спинися,
Осяй мій край і розлитися
Дощами судними над ним.
О. Олесь. ” О слово рідне! Орле скутий!”
Письменники, актори, історики, співаки возвеличували рідну землю талантом своїм, підтримували в найтяжчі хвилини. Дмитро Яворницький, брати Тобілевичі, Михайло Драгоманов, Михайло Гру шевський, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, Микола Лисенко та інші били на сполох з приводу майже цілковитої русифікації на сході, полонізації або онімечення Украйни на заході. Вийшовши з народних надр, вони кликали інтелектуальні сили нації йти в народ і там шукати джерела для боротьби за національне відродження, “щоб українство жило власним і повним життям”.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність.
Любов до Вітчизни – це не тільки найпрекрасніше з усіх почуттів. Це означає нічого не шкодувати в ім’я рідної землі. От і не шкодувала інтелігенція в ім’я цієї святої любові ні творчої наснаги, ні здоров’я, ні самого життя.
Революція розкидала багатьох її представників по чужих краях, але й там не полишала їх думка бачити свою Україну вільною державою, тужили за нею серце і душа,
Їх не пускали цілих 75 років навіть у гості. Лесині та Франкові онуки й родичі не могли переступити дідівський поріг, уклонитися могилам своїх славних предків.
Дорогою на Голгофу був для української інтелігенції період становлення радянської влади на Україні і особливо 30-ті роки, коли морем крові заплатило радянське суспільство за злочинні експерименти побудови сталінського соціалізму. Ліквідація куркульства як класу, повальний грабіж селянства, розстріли без суду й слідства, насильна депортація мільйонів хліборобів, виморювання селян штучно організованим голодом не могли не озватися в серці інтелігенції і не вилитися зойком, криком і обуренням у її творах.
Рішення можновладців не забарилося: раз і назавжди заткнути пельку потенційним мазепинським кобзарям та каменярам. Як це зробити, досвіду не треба було позичати. Понад п’ятсот письменників репресовано і замордовано в добу сталінщини. Ось тільки деякі імена: Кость Буревій, Григорій Спік, Дмитро Загул, Микола Зеров, Валеріан Підмогильний, Микола Куліш, Євген Плужник, Григорій Косинка. Трагічний реєстр можна продовжувати довго.
Історія людства збризкана кров’ю безлічі виплесків звірячої жорстокості, проте на її тисячолітніх перегонах не було такого масового геноциду, яким ознаменувався короткий часовий відтинок будівництва “комуністичного раю”. Розгнузданий терор не поминув жодного суспільного класу чи прошарку. Та найтяжчого, найнещаднішого знекровлення зазнала українська інтелігенція – інтелектуальний потенціал народу.
І все ж таки у найгіркіші часи, коли, здавалося, український дух зовсім згас, лунало українське слово, промовлене інтелігенцією. Не мовчала вона під час сталінського терору, не мовчала й у роки “застою” – роки командно-директивного втручання у творчий процес, у долі художників, у долю народів, у роки обезличения нації і народів.
Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Сапеляк, В’ячеслав Чорно-віл правду і добро калинове несли своєму народові, хотіли мати свою вулицю, свій дім, хотіли бути українцями, людьми і бажали, щоб людиною почував себе кожен українець:
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
В. Симоненко. “Ти знаєш, що ти – людина?”
Знали вони і мордовські табори, й колимські морози. Єдиним гріхом цих людей було те, що не втрачали людської гідності, хотіли зватися українцями, а не “хохлами”, любили свою рідну землю і бажали бачити її не прислужницею, а вільною державою.
Багата українська земля талантами, такими, що ними повинен був зачудуватися світ. Кінорежисери Юрій Ільєнко, Микола Мащенко, Леонід Осика, актори Іван Миколайчук, Іван Гаврилюк, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, народні солов’ї – Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Іван Попович, Павло Дворський, Віталій Білоножко, Павло Зібров, зозуленьки України – Ніна Матвієнко, Алла Кудлай, Софія Ротару, Оксана Білозір…
Вони залишились вірними онуками Т. Шевченка, не забули, “чиїх батьків діти”, не “відцурались роду” й стали народними, освячені цим званням самим народом.
У перших лавах борців за незалежність України були перший голова Народного Руху письменник Іван Драч, письменники Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Ірина Калинець, юристи Сергій Головатий та Іван Заєць.
Сьогодні Україна – незалежна держава. Радіє наша земля, хоча часто ще дуже тяжко їй. І підтримують неньку розумні її діти словом, ділом, піснями.
Линуть у світах пісні композиторів Остапа Гавриша, Олександра Злотника, Івана Карабица, Олега Слободенка на слова Юрія Рибчинського, Степана Галябарди, Вадима Крищенка, Андрія Демиденка, розповідаючи про молоду, прекрасну і горду, миролюбну Україну, про її щедрий душею і серцем народ-трудівник, лине до Бога молитва Тараса Петриненка з мольбою зберегти цю землю, для волі якої так багато потрудилася українська інтелігенція:
В наших грудях кулі і ножі,
Ас розп’ято й знищено не раз,
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас!
Із колін піднятись поможи,
І благослови у добрий час,
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас!
Т. Пешриненко. “Господи, помилуй нас!”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)