У пошуках відповіді на “прокляті питання” людського буття – Віхи життя, віхи творчості

Федір Достоєвський 1812 – 1881

Віхи життя, віхи творчості

У пошуках відповіді на “прокляті питання” людського буття

Ф. Достоєвський з’явився на світ 30 жовтня (11 листопада) 1821 р. в Москві у багатодітній родині лікаря. Сім’я майбутнього письменника належала до давнього збіднілого дворянського роду.

Усвідомлення особливої суспільної ролі літератури сформувалося в Достоєвського під час навчання в петербурзькому Інженерному училищі. Вихованці цього навчального закладу здобували знання не лише в технічній та воєнно-інженерній

галузях, а й з гуманітарних наук. Крім спеціальних (геометрія, фортифікація), читалися курси французької мови, малювання, вітчизняної та світової історії, російського красного письменства. Першою спробою пера, що засвідчила літературне обдаровання Достоєвського, був переклад бальзаківської “Ежені Гранде” (1844), виконаний дуже швидко, на одному подиху (можливо, на творчість юнака надихнув приїзд французького письменника до Санкт-Петербурга в 1843 р.). Отже, можна сказати, що ім’я Бальзака стоїть біля витоків творчості Достоєвського.

Військово-інженерна кар’єра не приваблювала початкуючого

літератора, тому, вийшовши у відставку в чині поручика, Достоєвський розпочинає нове життя, цілком присвятивши себе літературній діяльності.

У російську літературу Достоєвський увійшов стрімко. Перший же роман – “Бідні люди”, – надрукований 1846 р. в альманаху “Петербурзький вісник”, приніс йому славу й визнання. Цей твір розгортає перед читачем літопис зворушливої дружби-любові літнього департаментського чиновника, скромного переписувача службових паперів Макара Олексійовича Дєвушкіна і бідної молодої швачки Вареньки Добросьолової. Уперше в російській літературі “маленька людина” була зображена не лише страждальницею, зневаженою та приниженою бідністю, а й гордою, сповненою гідності й самоповаги особистістю.

Подробиці. Макар Дєвушкін шукає ідеальне в житті, у літературі, у людині, він вважає, що досягти вищої гармонії можна лише знайшовши шлях до людських сердець. Герой відчуває потребу в “діяльній любові”, “діяльній дружбі”, у свідомому самозреченні. Від’їзд Вареньки, її вимушений шлюб з багатим паном викликають у душі Макара не образу, не ревнощі, не злість, а жаль і всепрощення. У своєму бажанні бачити дорогу людину щасливою (“Я радий, так, я буду радий, якщо ви будете щасливою!”) герой Достоєвського виявляє істинну шляхетність.

Надзвичайно глибокому розкриттю духовного життя персонажів у романі багато в чому сприяло те, що автор поглянув на героя літературного твору не з позиції спокійного, неупередженого, об’єктивного оповідача, а очима самого героя. Слово про героя в “Бідних людях” є словом самого героя про себе, адже Достоєвський обрав найсповідальнішу жанрову форму – роман у листах. У творчості письменника цей жанр отримав нове життя, набув нових функцій: став засобом відображення самосвідомості людини.

Повісті “Двійник” і “Господиня”, що з’явилися відразу після “Бідних людей”, розчарували літературну критику, яка побачила в них надуманість проблем і ситуацій (у “Двійнику”, наприклад, змальовується хворобливе самолюбство, розлад психіки, божевілля героя), а також переважання “фантастичного” колориту. Усе це, на думку критиків, не відповідало специфіці й завданням реалізму. З цього приводу варто зазначити, що літературно-естетична програма Достоєвського передбачала звернення до широкого спектра складних духовних і душевних проблем, у тому числі й до істотно важливої проблеми “двійництва”, яка є однією з основних у творчості письменника. Що ж до ролі “фантастичного” елементу в структурі реалістичного твору, то й тут Достоєвський виявив неординарність художнього мислення, вважаючи, що “фантастичне” зовсім не суперечить реалізму, а є для письменника-психолога ефективним засобом зображення гострих життєвих ситуацій, гротескних характерів і незвичайних станів особистості.

Nota bene. З перших кроків своєї літературної діяльності Достоєвський формувався як письменник урбаністичної теми, художник великого міста, продовжувач традицій Діккенса, Гюго, Бальзака. Розкриття складних психологічних станів людини, аналіз соціальних обставин і суперечностей життя міцно пов’язані в його творчості з так званим “петербурзьким міфом”. Петербург увійшов у прозу письменника як повноважна дійова особа, набув рис персоніфікованого образу.

Милування Петербургом – одним з найкрасивіших міст світу й культурним центром Росії XIX ст., містом каналів, набережних, чудових архітектурних ансамблів, палаців, парків і соборів – майже відсутнє у творах Достоєвського. Натомість атмосфера незатишності, тьмяні картини гнітючого міського пейзажу змальовані точно й рельєфно як паралель до “катастрофічної” дійсності й хворобливого психологічного стану персонажів. Природне середовище, що оточує героїв, формує їхню свідомість, втручається в їхні життя й долю. Символами туги, безвиході, безнадії виступають стояча вода, болото, драговина, дощ, мокрий сніг, туман, темрява, сутінки. І на цьому тлі – примарні, “фантастичні” обличчя людей. У Достоєвського культурно-міське середовище є ворожим людському єству. Дім як простір любові, затишку й взаєморозуміння зникає. Замість нього постає дім – “Ноїв ковчег” із безліччю мешканців, кімнатками-комірчинами, слизькими від бруду сходами, лайкою, тіснотою, задухою. Життя випліскується на вулиці, площі, в шумливі провулки й двори-колодязі. Голос самотньої людини, що заблукала в штовханині, потопає в криках натовпу, реготі, бешкетах і бійках. Виявом тривожності є внутрішній стан людини: марення, неспокійний, важкий сон, галюцинації, видіння, божевілля, страх, хвороба.

Завдяки своєму широкому символічному підтексту “петербурзький міф” тісно пов’язаний з філософсько-психологічною концепцією творчості Достоєвського.

Трагічною подією в житті письменника став його арешт як учасника таємного гуртка Петрашевського (1848) і засудження до страти. За секунду до виконання вироку розстріл було замінено на каторжні роботи. Почуття жаху від пережитого на ешафоті назавжди закарбувалося у свідомості Достоєвського. За двадцять років з надзвичайною силою воно буде передане в романі “Ідіот” у монолозі князя Мишкіна, який протестує проти смертної кари.

Духовні й фізичні муки Федора Михайловича посилювалися тим, що на каторзі він змушений був спілкуватися з карними злочинцями, убивцями, побачив пекло людського існування й дно людської істоти. Тюрма, каторга, сибірське заслання, солдатська служба в арештантських ротах забрали в письменника дев’ять років життя й підірвали його здоров’я.

Завдяки клопотанням рідних і друзів наприкінці 1859 р. Достоєвський повернувся до Петербурга, де розпочався новий період його творчої діяльності. Разом з братом Михайлом письменник видає часописи “Час” (1861-1863) та “Епоха” (1864-1865).

1860-1864 рр. Достоєвський вважав перехідними у своїй творчості. Життєві потрясіння й розчарування в західних буржуазно – капіталістичних цінностях (до цього призвели поїздки до Франції, Англії, Італії), вдумливе читання “великих книг людства” – Євангелія, Біблії, Корану – спричинили духовний перелом, названий самим митцем “переродженням переконань”.

Моральні шукання Достоєвського розвивалися в напрямку відмови від крайніх, екстремістських, відкрито революційних форм боротьби й діяльності. Його нове світосприйняття виразилося в переході до релігійно-моральних поглядів. При цьому універсальним підгрунтям переконань письменника залишилися гуманізм, демократизм, народні ідеали. Достоєвський прийшов до визнання етики християнства як вищої моральної цінності й абсолютного орієнтиру в житті.

Особливе місце не лише у творчості письменника, а й у світовій літературі XIX ст. посідає повість “Записки з підпілля” (1864). Це повість – сповідь, монолог високого емоційного напруження, створений у стилі “потоку свідомості” героя. Важливість цього твору визначається тим, що в літературі вперше з такою силою було зображено антигероя (носія негативних моральних принципів) – тип особистості, який став характерним для історичного життя Росії та Західної Європи XIX, а згодом і XX ст.

“Записки з підпілля” були своєрідним прологом до “великого п’яти – книжжя” – романів “Злочин і кара” (1866), “Ідіот” (1869), “Біси” (1872), “Підліток” (1875), “Брати Карамазови” (1879-1880). Усі ці твори об’єднує те, що кожний з них представляє новий у світовій літературі тип проблемного філософського поліфонічного роману.

Роман “Злочин і кара” є вершиною філософської романістики Достоєвського. У романі “Ідіот” він розв’язує одну з найскладніших для будь – якого письменника і важливих для будь-якої національної літератури проблем – створення образу “позитивно прекрасної людини”, морального ідеалу особистості.

Складне й неоднозначне ставлення критики викликав роман “Біси” – гострополемічний твір, який нерідко визначають як роман-“памфлет”, настільки повно виражений у ньому сатиричний пафос, настільки непримиренною є авторська критика й засудження політичного екстремізму, анархізму та вседозволеності. Ще до появи теорії Ніцше про “сильну особистість”, яка стоїть над суспільством і зневажає його юридичні й моральні закони, Достоєвський показав згубну силу таких ідей. Молоду Росію представлено основним об’єктом зображення також у романі “Підліток”.

Всесвітнього визнання набув роман Достоєвського “Брати Карамазови”. Він був задуманий як фундаментальний символіко-філософський твір енциклопедичного характеру, щось подібне до “Божественної комедії” Данте, де звучить тема “відновлення” загиблої людини, така близька серцю Достоєвського і вперше проголошена ним після прочитання “Собору Паризької Богоматері” В. Гюго. У “Братах Карамазових” втілилися враження всього життя автора, його роздуми над історичною долею Росії та всесвітніми шляхами людської цивілізації.

Подробиці. У “випадковому сімействі” (постійна тема Достоєвського) Карамазових сталася трагедія, замішана на аморальності існування, цинізмі, жадобі життєвих насолод, які можна отримати без великих зусиль, за гроші, накопичені шляхом дрібного шахрайства. Із чотирьох синів занепалого дворянина, такого собі провінційного блазня, людини без правил, Федора Павловича троє виявляються причетними до вбивства батька. У міру того як розгортається сюжет, з’ясовується, що засуджений на каторгу Дмитро є уявним убивцею, натхненник злочину – Іван, а справжній убивця – їхній зведений брат, позашлюбний син Федора Павловича Смердяков.

Іван Карамазов, який своєю проповіддю “все дозволено” підготував Смердякова до злочину, виступає героєм-“ідеологом”, типовим для філософських романів Достоєвського. “Двійники” Івана, чорт і Смердяков, брати Дмитро й Альоша також є носіями певних філософських теорій, певних етичних учень, зіткнення яких за принципом pro et contra (“за” і “проти”) власне й створює філософську канву сюжету.

Ще гостріше, ніж у попередніх творах письменника, у “Братах Карамазових” звучать питання про можливість всесвітньої гармонії та шляхів її досягнення, проблема страждання й “ціни” щастя. Бунтівна душа Івана Карамазова не може прийняти “світову гармонію”, якщо для її досягнення необхідно принести в жертву принаймні “одну сльозинку” безвинної дитини.

Універсальні філософсько-моралістичні ідеї роману найбільш концентровано втілилися в символічній легенді про Великого Інквізитора, автором якої є Іван Карамазов. По суті, ця легенда є своєрідним філософським трактатом, основна тема якого – зіткнення духовного й матеріального начал, єдиноборство двох принципово різних поглядів на історію людства, що втілені в образах Христа й Інквізитора.

Незавершений роман “Брати Карамазови” став підсумковим у творчості Достоєвського. Окреме видання твору було здійснене в грудні 1880 p., за місяць до несподіваної смерті автора.