П. Коельо. Дослідження проблем людського буття

СУЧАСНИЙ ПРОЦЕС. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЇ РІЗНИХ СТИЛІВ, НАПРЯМКІВ І ТЕЧІЙ

3. П. Коельо. Дослідження проблем людського буття

Пауло Коельо (нар. 1947 р.)

На сьогоднішній день Пауло Коельо увійшов до числа най популярніших і найвідоміших сучасних письменників. Його визнали “алхіміком слова” у 117 країнах світу.

Рідним містом Коельо став Ріо-де-Жанейро, де він народився 24 серпня (в один день зі своїм літературним кумиром X. Л. Борхесом, тільки значно пізніше) 1947 року в родині середнього достатку. Його батько Педро був інженером,

а мати Ліхія – домогосподаркою.

У дитинстві П. Коельо мав складний характер, не піддавався впливу інших, був не такий, як усі. Мав власні смаки, переконання. Батьки віддали хлопця до єзуїтського коледжу Сан-Ігнасіо, прагнувши змінити переконання сина. Там він без будь-якого інтересу та ентузіазму вивчав молитви і пізнавав смисл релігійних ритуалів. Незважаючи на відразу до молитов і мес, майбутній письменник одержав у цій школі й деякі корисні уроки. Тоді він ще не усвідомлював, що це – знак, однак саме тут він відчував своє призначення – стати письменником.

Першу літературну нагороду Пауло отримав ще на

шкільному поетичному конкурсі. Сестра письменника Соня згадувала, що якось їй дали нагороду за твір, який брат викинув до сміттєвого кошика.

У батьків було зовсім інше уявлення про майбутнє свого сина. Вони не могли зрозуміти, як фізично розвинена людина може обрати професію поета, адже це означало бути жебраком, тому наполягали, щоб Пауло став інженером, і всіляко відмовляли його від наміру стати письменником. Незламність позицій батьків, а також роман Генрі Міллера “Тропік Рака”, який прочитав на той час П. Коельо, пробудили в юнакові дух непокори. Він навмисне почав порушувати правила поведінки, усталені в родині. Батько побачив у цих витівках прояви душевної хвороби. До свого вісімнадцятиріччя Пауло двічі побував у психіатричній лікарні, де йому довелося відчути на собі дію електрошокової терапії. Його звинуватили в гомосексуалізмі та залежності до наркотиків. Пізніше батьки пошкодували, що так вчинили, і новіть просили пробачення у сина.

Згодом П. Коельо познайомився з членами невеликої театральної групи і захопився журналістикою. Пристрасть до творчості підштовхнула його до заснування свого журналу, однак були надруковані тільки два його номери. Театр, радіо, рок-група, анархічні тексти рок-пісень, журналістські статті “непевного спрямування” – це далеко не повний перелік того, чим він займався, у пошуках себе. У розумінні простого обивателя театр навіть був “осередком” аморальності та розбещеності, тому стурбовані батьки порушили обіцянку не втручатися в життя сина і знову відправили його до психіатричної лікарні. Пауло вийшов звідти ще більш замкненим і зосередженим на своїх переконаннях. У розпачі батьки звернулися до іншого лікаря, і той пояснив їм, що їхній син не божевільний і що його не слід тримати у клініці, просто треба допомогти йому навчитися жити в цьому світі. Через тридцять років після цих подій письменник написав книгу “Вероніка вирішує померти”.

Пауло Коельо повернувся до навчання, і здавалося, що нарешті він змирився з долею, яку обрали для нього батьки. Однак навчання тривало недовго. Це були 60- ті роки XX ст., коли по всьому світу прокотився рух хіпі. Нові віяння не оминули й Бразилію – країну, в якій будь-яке вільнодумство жорстоко придушували війська. Пауло відпустив довге волосся і навмисне ніколи не носив із собою посвідчення особи. Прагнувши спробувати усі “принади” життя хіпі, він деякий час вживав наркотики. Незважаючи на те, що доля його випробовувала, в душі продовжувала жевріти мрія стати письменником, зіркою світової величини.

Відомий у Бразилії музикант і композитор Рауль Сейхас запропонував Пауло писати вірші до його пісень. їхній другий альбом мав шалений успіх і був розпроданий у кількості понад 5 000 000 примірників. Уперше в житті Коельо отримав значну суму грошей. Згодом він разом з друзями випустив серію коміксів, сповнених волелюбних ідей. Диктаторський режим країни побачив у цьому небезпечну загрозу, через що його та товаришів заарештували. Пауло висунули звинувачення в тому, що саме він був ідеологом і автором сюжетів коміксів. Врятуватися письменнику вдалося завдяки тому, що він заявив про своє божевілля й розповів про перебування в психіатричній клініці. Однак зазначені події залишили глибокий слід у душі Пауло.

У двадцять шість років він вирішив, що досить із нього “експериментів” і що він, нарешті, хоче стати “нормальним”. Влаштувавшись на роботу у фірму звукозапису, зустрів свою майбутню дружину. У 1977 році подружжя переїхало до Лондона. Пауло придбав собі друкарську машинку і почав писати, проте без особливого успіху. За рік він повернувся до Бразилії, став адміністратором у компанії звукозапису “Сі-Бі-Ес”. Там працював лише три місяці, після чого розлучився з дружиною і звільнився з роботи. Незабаром письменник зустрів свою давню подругу Христину Оїтісію, з якою згодом одружився. Медовий місяць подружжя провело в Європі, де, крім усього іншого, відвідали музей концтабору в Дахау. Там письменник побачив видіння – перед внутрішнім зором постала якась людина. За два місяці він зустрів цього чоловіка в одній із амстердамських кав’ярень, вони довго розмовляли, розповівши кожен про свій життєвий досвід. Цей чоловік, імені якого Коельо так і не дізнався, порадив йому повернутися до католицизму й до доброї магії та здійснити паломництво дорогою Сантьяго (середньовічний шлях прочан між Францією та Іспанією).

Цей переломний період у житті Пауло Коельо отримав назву “подорожі”. В Амстердамі він познайомився з представниками католицького ордену RAM, вивчив мову знаків. Саме ці знання, мабуть, піднесли його “Алхіміка” на світовий рівень. Згідно з ритуалом ордена, Коельо мав пройти шлях від Сантьяго до Компостелли, шлях у 80 кілометрів паломництва. Йому вдалося його подолати. Така довга дорога була увінчана першою книгою “Паломництво” (1987). Після неї Коельо написав роман “Алхімік”, що потрапив до Книги рекордів Гіннеса і став найпопулярнішою, найбільшою за тиражем книгою, написаною португальською мовою, за всю історію літератури.

1998 рік зробив письменника всесвітньо відомим. Тираж книжок Коельо сягав 25 мільйонів, а за деякими даними – 65 мільйонів.

“Коли я пишу книжку, я веду розмову з єдиною людиною, яку по-справжньому знаю, – із самим собою, тому кожна книжка для мене – це процес самопізнання”, який відбувся у таких творах: “Алхімік”, “Вероніка вирішує померти”, “Воїн Світла”, “Чорт і панна Прим”, “П’ята гора”, “Бріда”, “Біля річки П’єдри я сіла і заридала”, “Одинадцять хвилин”, “Валькірії”, “Заїр”.

Латиноамериканський письменник хотів побувати в Україні давно, а нагодою став Форум книговидавців у Львові. “У першу чергу познайомився з країною. Я отримую багато запрошень, вибираю ті, що мене цікавлять. На даний момент у мене три запрошення: Барселона, Росія, Тулуза. На запрошення до України просили відповісти негайно: або “ні”, або “так”. Я сказав: “Ні, треба сказати Так”.

Автор культових романів, перекладених, за деякими джерелами 52 мовами, а за деякими – 56 мовами, автор розпочав візит із Києва.

Перший український перекладач творів П. Коельо Віктор Морозов наголосив, що бразильський письменник уперше висловив бажання відвідати Україну два роки тому, коли вони познайомилися на Московському книжковому ярмарку.

На прес-конференції Пауло Коельо зазначив: “Для мене велика радість приїхати до вас на Україну. Тим більше, що народилися ми з нею в один день – 24 серпня. Я відчуваю, що повезу звідси дуже багато. Я погодився написати п’ять статей про Україну для міжнародної преси. А в моїй душі Україна вже написала свою книгу”.

Відмовившись від послуг таксі, Коельо із задоволенням пройшовся Хрещатиком, роздаючи автографи всім бажаючим.

Також метр побував у клубах “Лялька” та “Дзига”, відвідав концерт гурту “Акваріум”. П. Коельо не зміг всидіти на місці, пританцьовував разом зі своєю “свитою” і навіть співав. Можливо, в ньому пробудився колишній рокер.

“Я завжди був мільйонером, – говорив Пауло Коельо – і тоді, коли був хіпі, і міг дозволити собі поїздки з 200 доларами у кишені з однієї країни до іншої. Я завжди мріяв заробляти гроші на подорожі. Але сьогодні я мандрую безкоштовно, за це платять”. Щоб більше дізнатися про Україну, він охоче спілкувався з людьми.

Візит відомого бразильського “алхіміка слова” як почесного гостя Форуму видавців у Львові оповитий легендами. Найбільше вразила його втеча з церемонії відкриття Форуму у львівській Опері. Сам Коельо на прес-конференції, коли місця ще одній аматорській версії вже не мало бути, пояснив це бажанням поспілкуватися зі звичайними людьми на вулиці. Також він хотів переконатись у вірогідності чутки про невеликий народний ресторанчик, куди він і потрапив, і про пісні і танці, які влаштували йому тамтешні вражені присутні.

Письменник, якого читали у 117 країнах світу, а за деякими даними – в 140, людина, яка “виросла з Генрі Міллера, Борхеса, Блека, Армадо, отримав десятки престижних нагород, членство в найвищих літературних клубах, колонки у найпрестижніших періодичних виданнях світу. Його бібліографія, що становить 13 книжок, – це надбання самотності, як стверджував сам Пауло Коельо.

“Я є і сподіваюся залишитися назавжди пілігримом. Письменником, що, згідно зі старовинною традицією, читає по зорях і мапах, черпає історії з найрізноманітніших джерел, має відвагу занурюватися в глибини незбагненного океану Духу і вміє ділитися всім цим з людьми. Я католик і вірю в чудеса. Література – це випробування уяви як автора, так і читача. Коли я вперше вирішив оплатити ціну власної мрії – стати письменником, – я чудово усвідомлював правоту слів своєї матері: в Бразилії не читає ніхто, я ніколи не досягну успіху. Проте мене не злякала ця засторога, тож я й боровся всупереч усьому”.

Ось така загадкова, неординарна і цікава особистість зійшла на вершину слави художньої літератури постмодерну.

Його любили і ненавиділи, читали та ігнорували, цитували і заперечували, він цікавив, інтригував, заворожував та все ж про нього говорили.

Альфредо Конде, іспанський письменник, автор роману “Людина – вовк” говорив: “Пауло Коельо зараз духовний лідер, і це свідчить про духовне збідніння мільйонів людей. В історії були люди з стійкішими поглядами, ніж він. Та Коельо – масовий феномен…”.

Умберто Еко, в свою чергу, зазначав: “У нас із Пауло різні філософські точки зору. Пауло пише для тих, хто вірить. Я пишу для людей, які не вірять. Тим самим я маю велику колекцію раритетних книжок з алхімії та цікавлюся цією темою. Однак я є скептиком.” І рівно через п’ять років Дмитро Харатьян, російський актор, висловив власну думку – заперечення опоненту: “Мені допомагають книги Пауло Коельо. Можна як завгодно ставитись до цього автора, та я останнім часом читаю його книги на одному диханні… Якщо не ходиш до церкви, не молишся, то треба хоча б час від часу читати таку літературу. Вважаємо, що Коельо великий молодець – у простій і доступній формі, як, наприклад, Пушкін, говорить про мудрі речі”.

Мабуть, влучно висловився з цього приводу сам митець: “Може те, що я пишу, й не подобатись. А ті, кому не подобається, нехай зроблять краще, а не критикують інших!”

Пауло Коельо – відомий громадський діяч. Він радник програми ЮНЕСКО “Духовна конвергенція і культурний діалог”. Останні п’ять років був почесним гостем Світового Економічного Форуму (так, на черговий з них, який відбувся у Бразилії в 1998 році, були запрошені лише П. Коельо та президент республіки Фернандо Енріке Кардозо), який відзначив письменника своєю найпрестижнішою нагородою. Крім того, Коельо – кавалер державних нагород Іспанії, Франції, Німеччини. Римський папа Іван Павло II прийняв Коельо у Ватикані у квітні 1999 року. Він був першим не мусульманським письменником, який відвідав Іран після мусульманської революції 1979 року. Після його візиту у червні 2000 року міністр з питань культури та ісламу Ірану Аятола Махаджерані вперше дозволив публікацію його творів.

На батьківщині П. Коельо був створений благодійний Інститут його імені, який фінансувався виключно з авторських гонорарів. Інститут підтримував безпритульних старих і дітей, фінансував вивчення історії Бразилії, підтримує духовну культуру країни.

Пауло Коельо – різнобічна особистість, на формування якої впливали різні фактори. Як письменник, він посідав неабияке місце в художній літературі постмодернізму і був найпопулярнішим письменником світу. У його художньому доробку читач будь-якого віку зміг знайти для себе мудрі настанови і поради, які нікого не залишали байдужим.

“Одинадцять хвилин”. Це роман – притча про розуміння головного в житті і місця людини в ньому, про сутність людських стосунків і самого життя. Головна проблема твору – проблема проституції. Вона висвітлювалася представниками різних епох, країн, літературних періодів і напрямків. Серед них були: П. Загребельний “Свпраксія”, Панас Мирний “Повія”, Гі де Мопассан “Пампушка” та ін. Проте жоден письменник ще не зміг настільки тонко розкрити образ повії, як це зробив Пауло Коельо. Саме йому вдалося не просто описати життя сучасної повії, а розкрити її внутрішній стан.

Проблему висвітлено в досить оригінальній формі: автор відкрито, не соромлячись, розкрив психологію молодої повії, але її власними словами, точніше нотатками щоденника.

Щоденник – це різновид мемуарної літератури: записи про переживання, думи й події в житті якоїсь людини, зроблені нею самою у хронологічній послідовності. Для літературознавців значний інтерес становили щоденники письменників: вони давали багатий матеріал при вивченні їхнього життя, громадянської і літературної діяльності, зв’язків з життям, історії написання окремих творів тощо. Таким був, наприклад, щоденник (“Журнал”) Т. Г. Шевченка, ведений з 12 червня 1857 року по 13 липня 1858 року. У ньому знайшли глибоке відображення не тільки факти з життя Кобзаря, а й його суспільно-політичні та естетичні погляди.

Інколи щоденник ставав формою викладу матеріалу в художньому творі. При цьому письменник створював ілюзію того, ніби сам персонаж у своїх щоденних нотатках розповідав про події свого життя й роздуми. Така форма надавала великі можливості для розкриття внутрішнього світу, психології героя. До неї зверталися Є. Гребінка у “Нотатках студента”, О. Кобилянська в “Царівні” та ін.

Роман “Одинадцять хвилин” було побудовано у вигляді досить незвичайного щоденника. Головна героїня твору Марія йшла до своєї мети, незважаючи на те, що їй довелося стати повією.

У творі були присутні ніби дві особи: автор і персонаж. Перший розповідав про Марію, про її нелегку долю, про її мрії і бажання, про неї в цілому, а після кожного розділу вміщував уривки зі щоденника дівчини, де вона описували свої роздуми, переживання, почуття. Марія народилася в бідній родині, але багато читала, мала свої погляди, переконання, мрії і мету. Вона була обізнана з усім, що стосувалося інтелекту, і не зовсім зналася на житті. Її метою було зрозуміти, що таке кохання. Щоб досягти цього вона пішла “світ за очі”” Знаю, що коли кохала – відчувала, що живу я, а те, що зі мною зараз, мабуть, як не цікаво, проте не надихає”.

Коельо хотів не просто передати спосіб життя і методи освоєння ремесла “проституції” Марії, а донести до свідомості читача, що повія не просто істота, яка могла без емоційно-виконувати свою роботу, а людина, яка теж відчувала, співпереживала.

Коли Марія познайомилася з художником, він перший побачив у ній жінку, в якій було щось неземне, “від якої йшло світло”. Ось як про це вона говорила: “Раніше мої подруги підсміювались наді мною і моєю цнотливістю, а тепер запитували, як це мені вдалося керувати чоловіками? Я мовчки посміхалася, бо знала, що ці ліки гірші за саму хворобу: просто я не закохана. З кожним прожитим днем я все більше і більше переконувалася у тому, наскільки чоловіки слабкі, ненадійні, як просто збити з пантелику…”.

Саме коханий допоміг їй зрозуміти всю сутність людського буття, саму себе, адже “не помиляється той, хто нічого не робить”. Ставши для неї своєрідним духовним наставником, він навчив її жити, кохати, відчувати себе жінкою. Автор хотів підкреслити загальнолюдську цінність чистих людських стосунків, про які люди сьогодні майже не згадували.

Роман “Одинадцять хвилин” залишився незавершеним як з точки зору автора, так і з точки зору щоденника. Можливо, це було пов’язано з тим, що дівчат з такою долею багато. Цінність цього твору полягала у зображенні найпотаємнішого в житті людини – чистоти людських взаємин. Головна мета людського існування – усвідомлення любові. Однак любові не в іншому, а в самому собі, яку ми і пробудили. Для пробудження такого почуття був необхідний Той, інший, тоді і Всесвіт набував сенсу, оскільки було з ким поділитися своїми почуттями.

Пауло Коельо завжди вносив частку свого життя у свої твори. “Я ніколи не планую своїх книг. Це продукт мого життя, моєї історії. Я людина, котра пише про те, що вже відчула. Але не завжди у такому вигляді, як я його відчуваю”. Кожна книга для мене – це процес самопізнання. З кожною наступною я пізнаю себе дедалі краще”.

“Вероніка вирішує померти”. Роман було надруковано у Бразилії в 1998 році. “До вересня я одержав більше ніж 1200 електронних листів з розповідями про схожі випадки та переживання” (йшлося про часи перебування письменника у психіатричній клініці). У жовтні деякі із тем, які були порушені у книзі – депресія, паніка, самогубство, – обговорювали на конференції, що набула загальнонаціонального резонансу. 22 січня наступного року сенатор Едуардо Суплісі зачитав уривки з моєї книги на пленарному засіданні, і це допомогло Бразильському конгресові ухвалити закон, який обговорювали вже протягом десяти років, – закон про заборону насильницької госпіталізації”, – зазначав письменник.

Головна героїня твору – Вероніка, молода, красива, яка мала багато шанувальників, з якими їй було весело. Вона мала постійну роботу і родину, яка любила її. Здавалося, що в неї все було для щастя, однак молода жінка почувалася нещасливою і вважала, що їй чогось бракувало у житі. Вранці 11 листопада 1997 року вона вирішила накласти на себе руки, прийнявши велику дозу снодійного. Через деякий час Вероніка прокинулась у лікарні, де їй повідомили, що жити їй залишилося декілька днів (серце дівчини було слабке).

Протягом цих днів дівчина помітила, що її захопило бурхливе життя лікарні. Вона стала більш уважною і турботливою до пацієнтів. Її взаємини з людьми стали більш зрозумілими, і вона почала усвідомлювати те, чому саме життя здалося їй таким беззмістовним. У такому стресовому стані Вероніка помітила у собі те, чого раніше ніколи не помічала і не відчувала: ненависть, страх, цікавість, кохання – навіть пережила сексуальне пробудження. Наперекір усім забобонам вона зрозуміла, що покохала і знову захотіла жити.

У романі письменник розмірковував над двома різними типами божевілля – священним і піднесеним, закликавши їх оберігати. Твір містив роздуми і про те, що було спричинене “гіркотою”, відчаєм і втомою, що з кожним прожитим днем збільшувалися у душі кожної людини.

Роман “На березі річки Ріо-П’єдра сіла я та заплакала” був надрукований у Бразилії видавництвом “Рокка”. Цей твір підтвердив міжнародний статус письменника. У книзі автор звернувся до природної жіночої сутності. У центрі роману – історія Пілар, незалежної, практичної молодої жінки, стомленої пошуком глибокого сенсу життя. Її душу наповнив неспокій після зустрічі із другом дитинства, нині красенем – викладачем. Саме він супроводжував її у мандрівці французькими Піренеями, чарівним краєм, який здавна був притулком для святих провидців та чарівників.

“П’ята гора” (1996) – своєрідний художній апокриф, історія духовного пророка Іллі, котрий жив у IX ст. до н. е. Рятуючись від переслідування, 23-річний Ілля разом з молодою вдовою та її сином знайшли притулок у чудовому місті Акбар. Прагнувши зберегти здоровий глузд у хаосі тиранії та війни, що оточували його, герой тепер змушений вибирати між своїм коханням та почуттям обов’язку.

У 1997 році була опублікована книга “Підручник воїна світу”. Для мільйонів людей вона стала переворотом свідомості і сприяла становленню духу в самому собі.

“Заїр” – книга – сповідь чоловіка, у якого зникла дружина. Твір автор присвятив своїй дружині Крістіні, про що свідчила посвята. Він перебирав у думках усі можливі варіанти – викрадення, шантаж, – однак тільки не те, що Естер могла покинути його, не сказавши жодного слова, що вона могла просто розірвати їх стосунки. Усі думки героя були зайняті зникненням Естер. Він сам упевнений, що зможе впоратися зі своєю одержимістю, тільки якщо йому пощастить розшукати свою дружину.

П. Коельо у творі звернувся до Біблії, щоб підкреслити глибину переживань героя у процесі пошуку: “Хто з вас, маючи сто овечок і загубивши одну з них, не залишить дев’яносто дев’ять у пустелі і не піде на пошуки загубленої, поки не знайде її”.

Герой, провівши своєрідне “розслідування”, дійшов гіркого висновку, що дружина підготувалася до “зникнення” заздалегідь: “Вона забрала свій паспорт… І зняла гроші з рахунка”.

Кохання чоловіка було справжнім, бо він любив у своїй обранці лише жіноче єство, він любив її, як дівчину, як жінку, як журналістку, як дружину. Справжня любов допомагала йому знайти самого себе: “У жінках, яких я кохав, я завжди шукав самого себе. Я дивився у їх свіжі і чисті обличчя і бачив у них власне відображення”. І в той же час герой дійшов висновку, що жінки, помітивши у чоловіка певні недоліки, зазвичай починали поводити себе гірше, ніж вони були насправді. Тому цього не треба було допускати, а якщо таке трапилося, то необхідно робити все можливе, щоб “обличчя моє стало таким же чистим, яку неї”.

Назва твору досить оригінальна і тлумачити її слід було по – філософськи. У посвяті до роману письменник зауважив, що, за твердженням Хорхе Луїс Борхеса, поняття Заїр було пов’язане з традицією ісламу і виникло у XVIII ст. Арабською мовою воно означало щось видиме, те, що не могло залишитися непоміченим. Те, що вступило одного разу з нами в контакт, буде поступово займати усі наші думки до того часу, доки не витіснить усе інше.

З оповідання X. Л. Борхеса “Заїр” П. Коельо взяв такі відомості: у Буенос-Айресі Заїр – це звичайна монета розміром у двадцять сентаво; у Гуджараті в кінці XVIII ст. Заїром називали тигра; на Яві – сліпого у мечеті у Суракарті, якого віруючі побили камінням; у Персії Заїром називалась астролябія, яку Надиршах наказав кинути до морських глибин; у в’язницях Махди в 1892 році це був маленький компас.

Це змусило героя замислитись над тим, чи існувало на світі щось таке, доторкнувшись до чого чи побачивши щось, вже ніколи про це не забудеш, і воно заполонить усі твої думки. Для нього це були не якісь там предмети, істоти чи романтичні метафори. У його Заїра було навіть ім’я – це його Естер.

Естер теж кохала свого чоловіка, однак із часом зникло щось важливе у їхніх стосунків. Щоб не бачити, як гинуло їхнє подружнє життя, вона вирішила податися на край світу.

Майстерність Пауло Коельо:

– інтерпретація автором біблійних оповідей;

– філософічність творів;

– мінімальність психологізму;

– лаконічність мови, відсутність пейзажів, портретів, розгорнутої характеристики героїв;

– схожість сюжетів із творами митців світової літератури;

– притчовий характер творів;

– насиченість творів афоризмами, висловами відомих людей, приказками, прислів’ями;

– автобіографічність творів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


П. Коельо. Дослідження проблем людського буття

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links