У пошуках утраченого часу – Образ любові і щастя
Для Сванна то був образ любові і щастя, який він так само щиро сприймав у всій його своєрідності, як образи любові та щастя, підказувані йому “Принцесою Клевською” і “Рене”, тільки-но ці імена спливали в його пам’яті. Навіть коли він не думав про коротку фразу, вона гніздилася в його підкірці, так само як інші поняття, які годі замінити чимось, як, скажімо, поняття світла, звуку, об’єму, чуттєвої насолоди, – так само як усі скарби, які урізноманітнюють і оздоблюють наше царство духу. Може, ми їх утратимо, може, вони згладяться, коли
Так Вентейлева фраза, подібно до якоїсь трістанівської теми, яка робить якийсь внесок у наш внутрішній світ, поєдналася з нашою тлінністю, стала людянішою, а отже, зворушливішою. Доля її сплелася з прийдешністю, з трепетом нашої душі, стала найсвоєріднішою, най-цишнішою її оздобою. Може, істина – небуття, може, наші мрії це – щось, чого насправді немає,
Отже, Сванн мав рацію, вірячи, що фраза сонати існує справді. Улюд-нена, якщо дивитися на неї з такого погляду, вона все ж належала до розряду істот надприродних, яких ми ніколи не бачили, але яких ми, проте, з захопленням узнаємо, коли якомусь дослідникові незримого удається вихопити одну з них з неземного, доступного дослідникові, світу, щоб вона проблисла над нашим світом. Саме так і вчинив Вен-тейль з короткою фразою. Як відчував Сванн, композитор з допомогою музичних інструментів зняв із неї покривало, відслонив її перед очима, пішов за нею і побожно відтворив її обриси такою ніжною, такою обережною, такою вкрадливою і такою певною рукою, що гучання фрази мінялося щомиті, то загасаючи з тим, щоб перекинутися тінню, то гучнішаючи знов, коли треба було окреслити якийсь сміливіший контур. Доказом того, що Сванн мав рацію, вірячи, що фраза реально існує, було те, що всякий бодай трошки тонкий знавець музики одразу ж розпізнавав би фальш, якби Вентейль не мав такої зіркості, якби він не мав хисту сильної ліпки і, щоб приховати слабкість свого зору, щоб приховати, що в нього не досить міцна рука, подекуди додавав якісь штришки від себе.
Фраза зникла. Сванн знав, що вона появиться знову після довгої частини, яку піаніст пані Вердюрен завжди опускав. Ця частина містила в собі дивовижні думки, – коли Сванн слухав сонату вперше, він їх не уловив, тепер же вони наче поскидали в роздягальні його пам’яті незмінний маскувальний костюм новизни. Сванн вслухався в окремі мотиви, які вливалися в композицію фрази, як уходять засновки у неминучий висновок, він був при її народженні: “О, зухвалість, може, така сама геніальна, як зухвалість Лавуазьє, Ампера, зухвалість Вентейля, який експериментує, відкриває таємні закони невідомої сили, покладається на незриму колісницю, яка мчить крізь незвідане до єдиної можливої мети, на колісницю, якої йому так і не розгледіти!” Який прегарний був діалог скрипки і рояля на початку останньої частини! Відмова від слів замість, як можна було припустити, давати простір уяві, – навпаки, усувала її; ніколи усна мова не викликалася такою пекучою доконечністю, не ставила таких слушних запитань, не давала таких чесних відповідей. Спершу пролунала самотня скарга роялю, схожа на крик птаха, покинутого своєю товаришкою; скаргу почула скрипка і відповіла їй наче з сусіднього дерева. То була ніби світова зоря, наче їх було лише двоє на крузі земному, точніше, в цьому відрубному від усього іншого світі, зведеному логікою його Творця, світі, де вони приречені на самоту удвох, – у світі сонати. То хто ж вона, ця плаксійка невидимка, скаргу якої так проникливо віддає рояль: птах чи душа коротенької фрази, ще не дотвореної фрази, чи фея? Крики її так почастішали, що скрипалеві довелося, підхоплюючи їх, прожогом водити смичком. Чудовий птах! Скрипаль пробував причарувати його, приручити, полонити. Ось він уже ввійшов у його душу, ось уже пробуджена ним коротенька фраза струшує тілом, наче медіум, справді одержимого скрипаля. Сванн, знав, що фраза пролунає ще раз. І особа його роздвоїлася і, чекаючи на ту неминучу мить, коли він опиниться у чотири ока з фразою, він захлипав, ^ такі схлипи вириває з наших грудей гарний вірш чи скорботна звістка, але тільки не тоді, коли ми самі, а коли переказуємо їх приятелеві й відбиваємося в ньому вже як третя особа, чиї емоції, мабуть, розчулять нашого приятеля. Фраза появилася знову, але цього разу лише на те, щоб зависнути в повітрі, ніби нерухомо, на мить, попишатися й розтанути. Ось чому Сванн нічого не втрачав з короткого часу, протягом якого вона лунала. Вона все ще ширяла у повітрі, наче миляна банька. Як веселка, що, тьмяніючи, никне, потім підноситься знову і, перш ніж примеркнути, на хвилю спалахує в усій повняві, вона до двох барв, які досі можна було в ній розрізнити, домішала інші переливчасті струни, всі відтінки спектру, і всі вони у неї співали. Сванн не смів ворухнутися, йому хотілося, щоб і інші сиділи спокійно, наче найменший порух міг розбити магічні чари, п’янкі і крихкі, ладні щомиті розвіятися.
Після цього вечора у Сванна сумніву не залишалося, що Одеттине почуття до нього вже ніколи не відродиться, що його сподіванки на щастя не справдяться. І якщо в інші дні Одетта бувала ще з ним мила і ніжна, якщо вона виявляла до нього іноді увагу, то він це сприймав як чисто зовнішні, оманливі знаки нетривалого повернення до нього з тою розчулено-недовірливою турботливістю, з тою розпачливою радістю, з якою ті, хто доглядає невиліковно хворого приятеля, якому три чисниці до смерті, підносять нам факти першорядної ваги: “Вчора він сам звірив рахунки і навіть виявив зроблену нами помилку, він з апетитом з’їв яйце, якщо воно йому не завадить, взавтра, спробуємо дати йому котлетку”, – хоча в душі вони знають, що факти ці не важать нічогісінько перед лицем неминучої смерті. І Сванн був майже певний, що коли б він жив тепер далеко від Одетти, він зрештою збайдужів би до неї, він був би щасливий, якби вона покинула назавжди Париж, у нього вистачило б духу зостатися, але на те, щоб поїхати самому, духу йому не стало б.
Ця думка навідувала його частенько. Він знову засів за Вермера і в зв’язку з своєю роботою йому треба було з’їздити на кілька днів до Гааги, до Дрездена, до Брауншвейга. Він міг би битися об заклад, що полотно “Туалет Діани”, куплене Морісюї на розпродажу у Гольдшмід-та, зовсім не якогось Ніколаса Маеса, а Вермера. Щоб остаточно мати рацію, йому треба було побачити полотно. Але покинути Париж, коли Одетта тут або навіть коли її тут немає, це було понад його сили, – бо в нових місцях, де відчуття наші не притуплені звичкою, біль знову загострюється, знову ятрить, і він міг безперестань думати про цю мрію тільки тому, що поклав собі не їхати, та й годі. Але коли він спав, думка поїхати вряди-годи в ньому оживала, він забував, що поїздка неможлива, і вві сні вона здійснювалася. Якось йому приснилося, що він їде на цілий рік: вихилившися з вагонного вікна, Сванн намовляв якогось хлопчину, який проводжав його в сльозах, поїхати разом з ним. Та тільки-но потяг рушив, Сванн прокинувся і. одразу схаменувся, адже він нікуди не їде, він побачить Одетту сьогодні, завтра, бачитиме її щоденно. Все ще схвильований своїм сновидінням, він благословляв долю за те, що обставини склалися так, що він сам собі пан, що в його волі не їхати від Одетти і домагатися від неї бодай рідких побачень; розглядаючи подумки всі свої ^переваги – суспільне становище, капітали, яких Одетта так потребувала, що це одне утримувало її од розриву, Але згадавши, що він: з нею уже живе так кілька років, що найбільше, чого він може сподіватися). де щоб жити так і далі, що він віддає свою роботу, свої втіхи, своїх приятелів, коротко, все своє життя за щоденне чекання зустрічі, яка ощасливити його не могла, .він питав себе: чи не схибив він; чи те, що сприяло його зв’язку і запобігало розриву, не занапастило його життя; чи не порятувало б його, власне, те, чому він так радів, що воно йому тільки снилося: його поїздка? І тоді він сказав собі, що ми не усвідомлюємо, що ми нещасні, нам завжди здається, що ми щасливіші, ніж насправді.
Іноді він плекав надію, що Одетта безболісно загине, потрапивши в якусь пригоду, адже вона пропадала десь із ранку до вечора, знай гасала по місту, переходила вулиці. Але вона поверталася здорова і ціла, і Сванн дивувався гнучкості й моці людського тіла, змушеного бігати, долаючи перешкоди, і наражатися на небезпеки, небезпеки, як здавалося Сваннові, незліченні, бо їх ставило їй на шляху таємне Сваннове бажання, гнучкості й моці, які дозволяють нам щодня і майже безкарно бути у бреху і кейфувати.
Якось Сванн одержав анонімку, де його сповіщалося, що Одетта була коханкою багатьох чоловіків (зокрема Форшвіля, пана де Бресте і метра) та жінок, і що вона часто одвідує дім розпусти. Сванн катувався на думку, що серед його друзів є людина, здатна надіслати йому такого листа (деякі подробиці свідчили, що автор у курсі Сваннового інтимного життя). Він загадався, хто це міг зробити. Але Сванн не міг уявити собі вчинок тієї чи іншої людини, якщо йому не вдавалося провести видимий зв’язок між учинком цієї особи та її словами.
Сам лист Сванна нітрохи не зачепив: кожне оскарження, висунуте проти Одетти, не мало і тіні правдоподібності. Як більшість людей, Сванн мав лінощі думки і не вирізнявся буйною уявою. Йому був відомий пропис, що людське життя взагалі рясніє суперечностями, але коли йшлося про якусь конкретну особу, то він уявляв невідому йому частину життя цієї особи такою самою, як і відому. Те, що було замовчане, він дописував з допомогою того, про що мовилося. Коли Одетта булла з ним і вони розважали про чийсь неделікатний учинок чи про недолі-катність у вияві почуттів, Одетта їх гудила в ім’я тих самих моральних засад, які завше проголошували Сваннові батьки і яким він залИ” шався вірний сам; при цьому Одетта поправляла квіти, пила чий, цікавилася Сванновою роботою. Ось чому Сванн поширював ці звички на всю решту Одеттиного життя; коли він хотів уявити собі, чим :ін< ймається вона далеко від нього, він повторював усі ці рухи. якби йому описали її і він переконався, що такою, як вона є, чи, точніше, якою вона довший час бувала з ним, вона буває і з кимось іще, то він спізнії" би болю, бо образ здався б йому правдоподібним. але припустити, що вона ходить до звідниць, крутить любов, провадить плюгаве життя ледащиці - яка недоречна бридня, яку, богу дякувати, збивають і уявні хризантеми, і щоденне чаювання, і цнотливе її обурення! і лише вряди-годи сванн натякав одетті, що люди зі злості доповідають йому при кожен її крок; ввернувши до речі якусь незначну, але правдиву деталь, яка дійшла до його відома випадково, ввернувши так, ніби це вихопилося несамохіть і наче це лише одна з численних осібностей, які н сукупності дають зв'язну картину одеттиного життя, що її він беріг у душі, сванн давав їй наздогад, ніби він обізнаний з речами, яких па справді не знав і про які навіть не підозрював, адже він так часто заклинав одетту не перекручувати правди саме тому, що він, хай навіть несвідомо, прагнув, щоб одетта викладала йому про себе як на духу.
Якось у “пору довгенького для Сванна спокою, не потьмарюваного спалахами, він згодився провести вечір у театрі з принцесою де Лом. Коли він розгорнув газету, щоб подивитися, що сьогодні грають, назви п’єси Теодора Бар’єра “Мармурові дівчата” так болісно вразила його, що він здригнувся і відкинувся на спинку крісла.
В деякі вечори Одетта раптом починала горнутися до нього, і тоді вона без усяких обрізків заявляла, що він повинен ловити цей момент, а то, мовляв, коли вона ще буде в доброму гуморі, й Сваннові нічого не залишалося, як одразу ж їхати до неї “катлеїтися”, і це бажання, яке він нібито пробуджував у неї, було таке раптове, таке незбагненне, таке деспотичне, пестощі, якими вона обсипала його, були такі бурхливі і такі незвичні, що ця її брутальна, удавана ніжність так само збентежила Сванна, як її брехня чи її серце на нього. Якось увечері, коли він за її розпорядженням прийшов до неї і коли вона, звичайно така суха з ним, обціловувала його, узиваючи пестливими іменами, йому зненацька почувся стук; він зірвався на ноги, все пообдивлявся по закапелках, нікого не знайшов, але йому забракло духу знову лягти поряд з Одеттою, тоді, розсатанівши, вона розбила вазу. “Ти завжди все споганиш!” – промовила вона. А він зостався у непевності, чи не сховала вона в кімнаті когось, у кому їй хотілося викликати ревнощі чи розпалити жагу?
Іноді він ходив до будинку розпусти, сподіваючись щось довідатися про Одетту, не насмівши, проте, назвати її на ім’я.
І пані Коттар, вийнявши з муфти, подала Сваннові руку в білій рукавичці, причому з муфти вкупі з квитком на “пересадку” випурхнуло й видиво великосвітського життя, просякле запахом свіжовичище-ної шкіри. І Сванн відчув приплив ніжності і до неї, і до пані Вердюрен (і навіть до Одетти, бо почуття, яке вона будила в нього нині, уже не баламутилося душевним болем, власне, вже перестало бути коханням). І Сванн з платформи омнібуса стежив розчуленим поглядом за тим, як пані Коттар велично простує по вулиці Бонапарт, однією рукою підібравши спідницю, а в другій тримаючи парасоль і торбинку з візитками так, щоб видно було монограму, і як метляється у неї муфта біля пояса і стирчить на капелюшку перо.
Пані Коттар виявилася кращим лікарем, ніж її чоловік, – вона зуміла оживити інші, нормальні почуття, протиставивши їх хворобли-ним почуттям, які плекав Сванн до Одетти – почуття вдячності, дружні почуття, словом, такі, які у свідомості Сванновій здатні були знов улюдинити коханку (зробити її схожішою на інших жінок, бо інші жінки могли також викликати у Сванна ці почуття), прискорити остаточне перетворення її на ту Одетту, яку він кохав би спокійним коханням, на ту, що якось забрала до себе його і Форшвіля з вечірки у художника і частувала їх оранжадом, на ту, при якій, як Сванн відчував тоді, він міг би жити щасливо.
Колись він із жахом думав про той день, коли його любов до Одетти минеться, і пообіцяв робі матися на бачності – тільки-но він переконається, що любов гасне, він учепиться в неї і не випустить. Але вийшло так, що разом з в’яненням кохання у ньому в’яла і хіть зберегти закоханість. Бо ми не можемо змінитися, себто стати іншою особою, улягаючи й далі почуттям “тієї особи, якої більше нема. Іноді згадане в газеті ім’я людини, яку Сванн запідозрював у шурах-мурах з Одеттою, пробуджувало в ньому ревнощі. Але нині ревнощі не жалили гостро, показуючи йому, що він не розлучився ще остаточно з минулим, з минулим, коли він так мучився, але й раював без тями, і що поки його віку нагода, може, ще дозволить йому нишком здалеку озирнутися на красу колишнього, і тоді він зазнавав збудження радше приємного. Так знудженому парижанинові, який покидає Венецію, повертаючись до Франції, останній москіт свідчить, що Італія й літо залишилися не дуже далеко позаду. Але коли Сванн робив над собою зусилля не на те, щоб розтягти той своєрідний період свого життя, який даленів од нього, а на те, щоб, поки це можливо, його картина ясно поставала перед ним, то найчастіше бачив, що це вже неможливо; йому хотілося кинути на це своє кохання прощальний погляд, як на далеку даль; але ж так важко буває роздвоїтися і по-справжньому перейнятися тим почуттям, якого вже не спізнаєш, і через те голова у Сванна туманіла, він нічого не розрізняв, зрікався своєї спроби, скидав окуляри і протирав шкельця; він казав собі, що краще трохи перепочити, що згодом він ще матиме час: забивався в куток, до всього байдужий і заціпенілий, – так сонний мандрівник насолоплює капелюха на брови, щоб здрімнути у вагоні, а вагон усе швидше несе його геть, з тих місць, де він так довго жив і звідки не хотів їхати, не озирнувшись на них востаннє.
Достоту як цей подорожанин, який прокинеться вже у Франції, Сванн, випадково наткнувшись на новий доказ, що Форшвіль був коханцем Одетти, спостеріг, що його вже не шпигає в серце, що кохання далеко тепер від нього, і шкодував, що проочив мить, коли він розлучився з ним навік. Перед тим як уперше поцілувати Одетту, він намагався закарбувати в пам’яті її личко, яким так довго милувався і яке мало змінитися після поцілунку, і точнісінько так нині йому хотілося – подумки принаймні – сказати останнє прощай, поки вона ще існувала, тій Одетті, яку він кохав, ревнував, тій Одетті, яка його так намучила і якої він більше ніколи не побачить.
Він помилявся. Йому довелося ще раз побачити її кілька тижнів згодом. Це було уві сні, у присмерку сонного марення. Здіймалися хвилі, і Сванн відчував на своїй щоці крижані бризки. Одетта просила його витертися, але він не міг, і ніяковів, нібито він був у самій сорочці. Він сподівався, що в темряві ніхто нічого не зауважить, але пані Вердюрен утупила в нього здивований погляд, і, поки вона їла його очима, обличчя її спотворилося, над губою навис носяра, у неї виросли великі вуса. Сванн озирнувся на Одетту, бліді щоки її всіялися червоними цяточками, личко змарніло, видовжилося, але дивилася вона на нього очима, повними ніжності, ладними пролитися сльозами і впасти на нього, і Сванн відчув таку любов до неї, що йому закортіло негайно повести її до себе. Нараз Одетта піднесла до очей руку, глянула на годинника і мовила: “Мені пора”. Вона попрощалася з усіма однаково, не одводячи Сванна вбік і не призначивши йому побачення ні ввечері, ні назавтра. Він не посмів спитати її про це, йому хотілося піти слідом, але він мусив, не обертаючись у її бік, з усмішкою відповідати на якісь запитання пані Вердюрен, тоді як серце його розпачливо калатало, він ненавидів тепер Одетту, йому кортіло виколоти їй очі, які він щойно розлюбив, розквасити її безживні щоки.
Сваннів камердинер прийшов будити його.
– Пане! – мовив камердинер. – Восьма година, перукар чекає, я йому сказав, щоб повернувся за годину.
Але через годину після пробудження, даючи вказівки перукареві учесати його так, щоб волосся не розчухралось у вагоні, Сванн знову згадав свій сон і побачив – ніби все постало як живе, – бліду Одетту, надто запалі щоки, якісь видовжені риси, синці під очима; весь час, поки на нього накочувалися припливи ніжності, завдяки яким тривале кохання до Одетти надовго пустило в непам’ять її первісний образ, він не помічав усього цього, не помічав з перших днів їхнього зв’язку, але уві сні його пам’ять спробувала відживити початкове, правильне враження від неї з тих часів. І з властивим хамством, яке іноді проривалося у нього тепер, коли він уже не ходив у нещасливцях і гіршав, Сванн подумки гукнув: “Подумати лишень, я спартолив кращі роки мого життя, я хотів померти лише тому, що безтямно покохав жінку, яка мені не подобалася, жінку не в моєму стилі!”
Переклад з французької А. Перепадя
(2 votes, average: 5.00 out of 5)