У пошуках ідеалу (за поезіями Лесі Українки)

Творчість Лесі Українки стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в його історичному поступі й водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра та справедливості, сповнена пафосом оновлення світу, свободи, гуманізму народів. У своїй поетичній Творчості Дочка Прометея весь час була в пошуках ідеалу борця за щастя народне. Поетесу приваблювали мужні, сильні, горді духом люди, що брали за девіз слова:

Ти мене убити можеш,

Але жити не примусиш!

Саме

такі люди повинні були шукати дорогу тим, “що ходять у ярмі”.

Серце поетеси стікало кров’ю від розуміння того, що в кайдани рабства закований дух народу, а раб змирився зі своїм ганебним становищем, своєю долею невольника і не протестує:

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Нестерпний біль за розтоптану людську гідність викрешує іскри вогненного гніву, яким поетеса хоче випалити з людських сердець дух покори та лакейства. І в поезії з’являється образ легендарного Титана, що став символом героїчної

боротьби проти соціального й національного гніту. До мужніх і сильних духом Леся Українка звертається:

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді,-

Бридкі гадюки в серце уп’ялись.

У поезії “Товаришці на спомин” авторка звертається до образу Спартака. її здавна приваблювала постать цього відважного борця за свободу, мужнього патріота, який очолив визвольний рух рабів Риму. Саме Спартак пробудив у невільників почуття власної гідності, повівши на боротьбу за свої права. Тож не безнадія, не одвічна рабська покора судилися народові, в якого “вогонь Титана ще не згас”. І хоч меч розплати іржа давно покрила, все ж знайдеться відважна рука, яка видобуде “той меч із піхви”. Поетеса вірить у нездоланність людського духу. Народ український визволиться з-під ярма. Такою була головна думка, закладена у вірші “Товаришці на спомин”.

Щоб зміцнити віру людей у власні сили, Леся Українка вибирає за еталон найсильнішого, наймогутнішого супротивника – Бога, проти якого, однак, не побоялася повстати смертна людина.

У драматичній поемі “Одержима” змальовано образ сміливої жінки Міріам, вчинки й слова якої спрямовані на те, щоб переконати Месію в хибності думок щодо любові до ворогів. Героїня твору схожа на нащадків Титана, в яких ніколи не згасав вогонь непримиренного ставлення до рабської покори та пасивності, в її образі – утвердження прекрасного в людях.

Наче відповіддю на питання: “Хто дав нам думку і святий вогонь?” – став майстерно змальований образ Прометея в поезії “Паї пох!”. Поетеса хоче вірити, що “Прометея вбить” земному Богові не вдасться. Єдине, коли люд не зможе подолати пітьму – це смерть. До такого висновку приходить авторка: краще смерть, ніж рабське життя, рабська покора:

Коли твоя така безмірна сила,

Останній вирок дай: “Хай буде смерть!”

І все ж оптимізм, віра в силу волелюбного духу, мужність народу – чи не найприкметніша риса Лесиного слова. її поетичні образи не дають знидіти людському серцю, вони будять думку, випромінюють радістю, вірою в перемогу добра над злом.

Отже, поезія Лесі Українки стала своєрідним гімном вольового начала в людині, боротьби проти свавілля та жорстокості можновладців. Вірші, наче іскри Прометеєві, кинуті в збайдужілі рабські серця її сучасників, запалювали вогонь нескореності, допомагали знайти ту вірну дорогу в майбуття, яка приведе до невичерпного джерела краси й творчого духу народу.

Безсмертна спадщина Лесі Українки є дорогоцінним внеском у культурну спадщину не лише нашого народу, а всього прогресивного людства. Вона була спадкоємницею й продовжувачкою традицій національного генія українського народу Т. Шевченка, вогненного слова І. Франка.

Відомий український поет М. Рильський називав Лесю Українку “не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів”.

Перші кроки в чарівний світ мистецтва письменниці були подібні весняному пробудженню після довгого зимового сну. Уже в перших збірочках Леся Українка шукає свій естетичний ідеал. Яким повинен бути митець? Що принесе людям? Яке слово зронить? І тоді народжуються в творчій уяві вогнисті мечі, блискавиці, слово – криця, слово – “безжалісний меч”. Поетеса вболівала, що сама не може зі зброєю в руках стати до лав борців за краще Майбутнє народу, тому весь вогонь свого серця вклала в слово – зброю:

Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Отже, служіння літератури рідному народові письменниця розуміла як участь у боротьбі. І поет повинен, у першу чергу, стати лицарем духу поневолених, скривджених. У поемі “Давня казка” авторка підкреслює:

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Естетичний ідеал Дочки Прометея створювався на основі її політичних та філософських поглядів. Звідси – розуміння того, що поезія – активна сила, що неминуче допоможе знедоленим збороти тиранію, визначити місце людини у вирі переплетінь народних доль на історичних шляхах. Яскравим прикладом любові самої поетеси до народу, рідного краю є вірш “Сопіга зрет зрего!” (1890 рік). Уже в цій поезії зачинається мотив, який пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну відповідальність перед народом. Леся Українка вбачала своїм обов’язком “сіять квіти на морозі”, поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту і зла, і не зійдуть квіти добра та щастя. Вона буде “на гору круту крем’яную” камінь важкий піднімати з усмішкою веселою на устах, буде шукати “зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. І все це заради щастя людей. Бо справжній митець повинен за всіляких обставин переживати і сум, і страждання, і радість разом із народом.

У вірші “Поет під час облоги” майстерно змальовано образ поета-співця, який під час облоги ворогом міста свідомо поділяє долю співвітчизників. Вислів “поет не боїться від ворога смерті, бо вільная пісня не може умерти”,- однаково належить і авторці, і її героєві. Твори митця подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними. Особливо в неволі, в рідному краї, його спів повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу.

Леся Українка щиро повірила в силу слова, й ця віра окриляла, надавала сили до життя. Зірка таланту її засвітилася в країні поезії, де переплелися й горе, й усміх, спів і ридання.

У творі “Як я люблю оці години праці…” показано, якою виснажливою є робота розуму й серця справжнього митця, що з кожним рядком наче віддає часточку душі іншим. Але думка, що праця, мистецький хист, а отже, й життя буде принесено на олтар вітчизни, знову й знову примушує братися за перо. Такою була геніальна українська письменниця Леся Українка – вічна Легенда могутності й мудрості, ніжності й титанічної незламності. Вона своїм життям та творчістю підняла на височінь ідею служіння митця народові.