У Петербурзі Ф. М. Достоєвського
Толстой і Достоєвський – два найбільших генії, силою своїх талантів вони потрясли увесь світ, вони звернули на Росію здивовану увага усієї Європи, і обидва встали, як рівні, у великі ряди людей, чиї імена – Шекспір, Данте, Сервантес, Руссо й Гете. В історії світового роману Ф. М. Достоєвському належить одне з перших місць. У літературу він увійшов як геніальний художник-гуманіст, дослідник людської душі. Усі романи Достоєвського – соціально-філософські, у яких він шукає відповіді на питання, що його мучать. У своїх добутках письменник торкався
Цей роман – один із самих складних романів, напевно, у всій літературі. “Злочин і покарання” ще називають “петербурзьким романом”. Крім Достоєвського, образ Петербурга у своїх добутках створювали і його попередники: Пушкін, Гоголь, Некрасов. У творчості О. С. Пушкіна звучать мелодії чи ледве не усіх літературних жанрів: сонети і елегії, оди і послання, поеми і казки, роман у віршах і
Люблю тебе, Петра творіння,
Люблю твій строгий, стрункий вид,
Неви державну течію,
Береговий її граніт.
Твоїх огорож візерунок чавунний,
Твоїх замислених ночей
Прозорий сумрак, блиск безмісячний…
Красуйся, град Петров, і стій
Непохитно, як Росія…
У цьому творі Пушкін показує нам “Петра творіння” у всій його красі, але в той же час відбивши його нещирість. Пушкінський Петербург, що став перед нами, – це ошатна столиця величезної імперії, овіяна історичними переказами, що зосередив у собі всю міць країни і всю владу над нею. Слідом за Пушкіним у літературу увійшов один з найвеличніших художників-реалістів – М. В. Гоголь. Він також не обійшов образ Петербурга, написавши цикл повістей, об’єднаних однією назвою – “петербурзьких”. Гоголь поглиблює у своїх добутках тему дволикості “граду Петрова”. Петербург Гоголя – це місто власників “розкішних палат” і місто жалюгідних халуп, у яких селилися злиденні художники, бідні чиновники і ремісники. І ці два Петербурга Гоголь зіставляє і зіштовхує між собою. Так у повісті “Невський проспект” ми зустрінемо чиновників з їхніми дружинами, що вийшли на прогулянку, але у всій цій юрбі не побачимо жодної людської особи, а замість них “бакенбарди… пропущені з незвичайним і дивним мистецтвом під краватку, бакенбарди оксамитові, атласні, чорні, як соболь або вугілля…”, вуси “ніяким пером, ніякою кистю не змальовані”, тисячі капелюшків і платтів. Ми побачимо виставку туалетів, штучні ненатуральні посмішки і зрозуміємо, які порожні, незначні й низинні всі
ці люди – вищі кола столичного суспільства. За маскарадом цих туалетів, платтів ховається щось низинне, потворне і бездушне. І серед усього цього блиску карет, що проносяться, Гоголь малює образ молодого художника Пескарьова, що шукає скрізь прекрасне.
Однак він не витримує зіткнення з неправдою і лицемірством, із брудною дійсністю й гине. У повісті “Шинель” Гоголь показує, до чого калічить душу і спустошує її світ чиновництва і грошей. Письменник показує, які глухі люди до чужого страждання в цьому жахливому, жорстокому світі чинів. У гоголівському Петербурзі ми вже не бачимо того “Петра творіння”, що оспівав Пушкін, а бачимо місто лицемірства і неправди, де головні не людські якості, а гроші і вишуканість зовнішності. Некрасов продовжив традиції Гоголя-реаліста. Він писав прозу, різну по жанрах і стильових особливостях. У своєму добутку “Петербурзькі кути”, що він опублікував в альманасі “Фізіологія Петербурга”, Некрасов зосередив свою увагу на столичному “дні”. Тут “натура” говорить сама за себе, а це не тільки убогі квартири, але і самі мешканці, господарки. Некрасов показує нам безглуздість і нелюдськість життя в “петербурзьких кутах”. Петербург Достоєвського – це вже далеко не пушкінське місто, це місто з нечистими провулками, похмурими дохідними будинками, темними дворами. Звичайно, Достоєвський не міг забути про палаци знаті, створені відомими зодчими, про чарівні парки, просто герої його романів не бачили усього цього. Мешканці убогих квартир і кутів у нетрях Петербурга з побоюванням проходили повз розкішні будинки, цуралися Невського проспекту, вони не бачили краси пушкінського міста.
В “Злочині і покаранні” Петербург є своєрідним героєм, що діє особою, містом, що душить, знищує усе краще в людині, вселяє божевільні ідеї. Так, наприклад, от який літній Петербург очами Раскольникова, головного героя роману: “На вулиці жара стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди вапно, ліси, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки відомий кожному петербуржцю…”. Місто Достоєвського – це місто, що штовхає на смерть, на вбивство інших і самих себе. Наприклад, жінка “з жовтим, довгастим випитим обличчям і червонуватими запалими очами” раптом кидається у воду, Соня Мармеладова, що пішла по жовтому квитку, Раскольников, що вбив стару-процентщицю, і відразу Лужини, що штовхають на загибель совісних і безпомічних Мармеладових, ведучі до повільного вбивства людей, до відмови від добра і світла в їхніх душах. Петербург Достоєвського безжалісний і твердий до “принижених і ображених”. Вулиці міста брудні, але і будинки, у яких живуть герої, не краще. Ми бачимо “брудні і смердючі” двори, темні сходи – “вузенькі, круті й усе в помиях”, а кімнати схожі на труни, Відчуття безвихідності із усього цього мучить і Раскольникова, і Соню, і багатьох інших, штовхаючи одних на вбивство, інших на нелюдський акт купівлі-продажу. Петербург Достоєвського – це місто, що несе тільки смерть. І що можуть зробити ті, хто живе в цьому жахливому Петербурзі, що вони можуть зробити проти власників “розкішних палат”? І Достоєвський, як письменник-психолог, намагається знайти відповідь на це питання і на інші проблеми, що хвилюють його. Намагається зрозуміти життя столичного “дна”, світу “принижених і ображених”, світу “бідних людей”. Він засуджує і виступає проти порядків суспільства, що ведуть і штовхають цих людей на смерть, на розпусту і вбивства. І тому Петербург Достоєвського не може бути іншим, а тільки жорстоким і безжалісним.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)