Но ежели для истинной любви Страдание всегда необходимо, То, видно, уж таков закон судьбы. Научимся сносить его с терпеньем. В. Шекспір Трагічність жіночої долі – не новий мотив у російській літературі. До Л. М. Толстого ми співчували пушкінській Тетяні, тургенєвській Олені Інсаровій, героїням О. Островського, некрасовським декабристкам. З Анною Кареніною їх ріднить щирість, природність почуттів і вчинків, чистота думок і глибока трагічність долі. Толстому вдалося розкрити читачам трагедію Анна Кареніної найбільш повно, глибоко і психологічно
тонко. Трагедія Анни, думаю, почалася не тоді, коли вона, одружена жінка, кидає виклик суспільству, пішовши з родини до коханого. А тоді, коли її, зовсім ще дівчинку, одружили з процвітаючим царським чиновником. Анна чесно намагалася покохати чоловіка. Коли зрозуміла неможливість цього, намагалася знайти виправдання своєму життю з нелюбим чоловіком у любові до сина. Каренін, справжнє обличчя якого знала Анна, ображав її на кожному кроці і “залишався задоволений собою”. “Він вісім років душив моє життя, душив усе, що було в мені живого”, – ось як Анна говорить про своє одруження. Чи це не трагедія?
Анна, світла і жива людина, уперше зрозуміла, що таке кохання. Вона намагається вирватися на волю з того світу, у якому жила. Але закони тоді були суворіші за наші: розлучення з такої причини, як у Анни, означало, що вона втрачає сина. Дехто вважає, що в Анни відняли Серьожу. Думаю, що це не зовсім так. Анна, залишаючи будинок чоловіка, щоб поєднати своє життя з Вронським, розуміла, що ніхто не дозволить їй у цій ситуації забрати дитину, що Серьожу в неї віднімає любов – найдорожче, що в Анни тепер було. Почавши нове життя, Анна не хоче ховати його від оточення. Це, звичайно, шокує суспільство. Навколо Анни виростає стіна відчуження: її засуджують усі, навіть ті, які в житті вчиняли в стократ гірше. От з цим відчуженням Анна, що кинула виклик світові, не могла примиритися. Але яким би лицемірним не був вищий світ, засуджувати його за таке ставлення до Анни, я думаю, не варто: героїня Толстого розуміла, що не у вакуумі живе, що Бог і доля визначили їй жити в цьому суспільстві. Не хочеш підкорятися його порядкам, але хоча б рахуватися з ними треба. Мудрий психолог Толстой прекрасно зображує душевні муки Анни, коли в неї не стало ні друзів, ані близьких, ані справи – нічого, крім кохання, яким вона так дорожить і боїться втратити. Але саме це, показує письменник, людина і може втратити. її кохання до Вронського було приречене з самого початку, тому що поза межами цього кохання не було нічого: ні духовних запитів, ні справи, ні навіть заняття якогось. Чи засуджує Толстой Анну? Він любить її і страждає разом з нею. До дуже сумного висновку приходить її душа. Письменник і нам не радить судити і карати її: про це Толстой попередив читача ще епіграфом з євангельського тексту. Толстой не виправдує Анну, але і не світові з його подвійною мораллю судити її. Анна захотіла уникнути лицемірства, але не вийшло. Кохання, яке тримало її на світі, вона теж утрачає. Більше жити не мало сенсу. І вона ступнула на рейки… Трагедія? Так. Але ще більшу трагедію Анна створила своєю добровільною загибеллю: Врон-ський буде вічно обвинувачувати себе і шукати смерті в бою; осиротілий Серьожа ніколи не взнає материнської ласки і любові; дочка Анни і Вронського виросте, не знаючи ні матері, ні рідного батька. От за це, а не за засліплююче кохання, її можна засудити. Життя дароване людині Богом, кінець його теж у руках небесних сил. Цьому закону не можна не підкорятися. Я думаю, яким би не було важким життя, треба терпіти. Терпіння буде нагороджене.
