Імена Тютчева і Фета в історії літератури завжди стоять поруч. І не тільки тому, що вони сучасники, поети однієї епохи. Некрасов теж близький їм за часом, але це зовсім інша поезія, і його Муза зовсім іншого, земного походження. Вона, на думку поета, “рідна сестра” молодої селянки з вірша “Вчерашний день часу в шестом…” – страждаюча, терпляча, вся в земних турботах і сумах. Вона якщо і гляне на небо, так тільки для того, щоб дізнатися, чи буде завтра дощ. їй байдуже до таємниць світобудови, і немає в її житті місця захватам і тонким
почуттям. На відміну від Некрасова, Фет і Тютчев стверджують інше, небесне походження поезії. В стихийном пламенном раздоре Она с небес слетает к нам – Небесная к земным сынам… – пише Тютчев у вірші “Поезія”. Фет, що присвятив своїй Музі кілька віршів, також бачить її в небесних одежах: Все та же ты, заветная святыня, На облаке, незримая земле, В венце из звезд, нетленная богиня С задумчивой улыбкой на челе. На думку і Тютчева, і Фета, поезія, творчість – якесь таїнство, непоясненне, не підвладне людській волі, розуму. Поет, як старанний учень, слухає свою Музу. …Счастлив и тревожен Ласкательный твой
повторяю стих, – зізнається Фет у вірші “Музі”. Фет часто підкреслює волю своєї Музи, волю творчості поета: Заботливо храня твою свободу, Непосвященных я к тебе не звал, И рабскому их буйству я в угоду Твоих речей не осквернял. Обидва поети розуміють творчість як осяяння, як божественний дар. Але призначення, роль поезії кожен розуміє по-своєму. У Тютчева роль поезії – примирлива. Вона повинна допомогти людині вижити “серед громів, серед пристрастей”, внести гармонію в її змучену душу, примирити з недосконалістю світу. Піднесена і прекрасна, “із блакитною ясністю в погляді”, поезія в Тютчева “ллє примирливий єлей” на “бурхливе море” життя. У Фета своє уявлення про призначення поета: Тоскливый сон прервать единым звуком, Упиться вдруг неведомым, родным, Дать жизни вздох, дать сладость тайным мукам, Чужое вмиг почувствовать своим, Шепнуть о том, пред чем язык немеет, Усилить бой бестрепетных сердец… Тут поезії відводиться більш активна роль: вона повинна допомогти людині побачити і відчути кращі сторони життя, відчути всю красу і різноманіття буття, розфарбувати, оживити все навколо і змусити пас любити життя і захоплюватися ним. На мій погляд, Тютчев і Фет дуже близькі у своєму розумінні призначення поета і поезії. Якщо забрати “пафос” Фета, то й у нього вийде те саме, що й у Тютчева: поезія допомагає людині примиритися з життям, знаходити в ньому свої маленькі радощі. Але захват Фета настільки заразливий, що від нього важко відмовитися. З його умінням радіти життю, цінувати кожну його мить, веселіше і яскравіше жити. Тютчев ніби дивиться на життя збоку і намагається зрозуміти його. Він більше думає про життя, ніж живе. Вірші ж Фета сприймаються як саме життя, в них більше почуттів, емоцій, відчуттів, ніж роздумів про нього. Тому мені ближча і сама поезія Фета, що кличе “подняться в жизнь иную, учуять ветр с цветущих берегов”, і уявлення поета про неї.
