У чому подібність і розходження життєвої позиції автора й головного героя роману? (А. С. Пушкін. “Євгеній Онєгін”)
Отже, я знову відкриваю “Євгенія Онєгіна” (слово “відкриваю” тут звучить подвійно: воно ставиться й до книги, і до самого добутку, що, напевно, можна відкривати для себе все життя). Зненацька я розумію, що збираюся не читати, а слухати натхненне оповідання свого старого друга – Автора. Хто він? Сторонній спостерігач або зацікавлена особа? Його біографія почасти збігається з пушкінської, але чи можна вважати це прямим зв’язком поета з його ліричним героєм? Скоріше, немає: зв’язок персонажа роману й реального прототипу завжди
У дні веселощів і бажань
Я був від балів без розуму:
Верней немає місця для визнань
И для вручення листа.
Про ви, поважні чоловіки!
Вам запропоную свої послуги;
Прошу мою помітити мовлення:
Я вас хочу застерегти.
Ви також, маменьки, построже
За дочками дивитеся вслід:
Тримаєте прямо свій лорнет!
Не те… не те, избави Боже!
Я це тому пишу,
Що вуж давно я не грішу.
Знайомство з Онєгіним і відбувається в той момент, коли нудьга наздоганяє обох: “Я був озлоблений, він похмурий”. З такого розчарованого стану, мабуть, є два виходи: у діяльну політичну опозицію й у пасивно-нікчемне життя “зайвої людини”. Онєгіну спочатку залишені дві можливості; згодом сюжет “зштовхне” його на другу дорогу. Однак Автор, зважаючи на все, вибирає першу: натяки на його изгнанничество звучать постійно. Час від часу він нагадує читачеві, що живе вдалині від шумних столиць: спочатку десь в “Овидиевых краях”, потім – у маєтку, у глибині “властиво” Росії (тут він бродить над озером, бачить “творчі сни” і читає вірші не предмету страсті ніжної, а старій няньці так качкам). Пізніше ми довідаємося, що Автор жив в Одесі, де й зустрівся знову з Онєгіним, що подорожує в тих краях:
Через три роки, слідом за мною,
Скитаясь у тій же стороні,
Онєгін згадав про мене.
(Очевидно, саме там Автор довідався від Онєгіна про Тетяну й про дуель із Ленским.)
Автор постійно вторгається в оповідання (при тім, що час і простір, у яких він живе, не збігаються згодом і простором, у яких діють інші герої). Він забовтує читача, захоплюючи його не тільки історією героїв, але й своєю власною історією, повної пригод і інтриг. Треба відзначити, що його іронія поширюється не тільки на героїв роману, але й на самого себе.
Від глави до глави міняється не тільки настрій Автора, але і його відношення до головного героя, а також стиль спілкування із читачем. Якщо на початку роману Автор називає Онєгіна “добрий мій приятель”, то поступово він віддаляється від нього й навіть заявляє:
Завжди я радий помітити різницю
Між Онєгіним і мною.
И навіть трохи уїдливо продовжує:
Начебто нам вуж неможливо
Писати поеми про іншому,
Як тільки про себе самому.
Їм образом, стає очевидним: Автор у жодному разі не хоче, щоб його ідентифікували з головним героєм.
Коли в оповіданні з’являється Тетяна, Автор переймається до неї такою симпатією й навіть любов’ю, що мимоволі (або усвідомлено) починає дивитися на все происходящее її очами. Його ідеали стають більше патріархальними, національними, “домашніми”. Ці зміни сховані під покривом усе тої ж глузливої інтонації, у якій ведеться розмова із читачем. “Серйозну” точку зору на Євгенія Онєгіна як на опозиціонера Автор передоручив дурнуватим провінційним поміщикам, сусідам Онєгіна по дядиному маєтку (десь на північно-заході Росії, у семи днях їзди “на своїх” з Москви, тобто в абсолютній глухомані). Тільки вони здатні вважати Євгенія Онєгіна “найнебезпечнішим” диваком і навіть “фармазоном”. Автор, а з ним, звичайно, і читач дивляться на нього усе більше тверезим поглядом.
Останній, восьма, глава дає зовсім новий образ Автора, так само, як і новий образ Євгенія Онєгіна. Автор і герой, розчаровані в “наслажденьях життя” на початку роману, одночасно починають новий виток долі – у його кінці. Автор багато чого пережив, багато чого пізнав із часів “світського” періоду свого життя. Він звертається до джерела – ліцейським дням, коли йому відкрилося таїнство Поезії. Цей шлях незнайомий і неможливий для Онєгіна, що не володіє талантом і навіть що не вміє відрізнити “ямб від хорея”. Він так і не зумів знайти себе ні в суспільному житті, ні в любові.
Автор прощається з Онєгіним “у мінуту злу для нього”. Створюється враження, що герой йому порядком набрид. Він пропонує читачеві залишити Онєгіна:
Надовго… назавжди. За ним
Досить ми шляхом одним
Бродили по світлу. Поздоровимо
Один одного з берегом. Ура!
Давно б (не чи правда?) пора!
Завершуючи роман, Автор прощається із читачем, з яким у нього встановилися задушевні, і навіть дружні, відносини:
Хто б не був ти, про мій читач,
Друг, недруг, я хочу з тобою
Розстатися нині як приятель.
Таким чином, читач як би займає місце, спочатку уготованное Онєгіну.
Підбиваючи підсумок, можна припустити, що розбіжність Автора й героя багато в чому обумовлене наявністю таланта й твердий гражданской позиції в першого й відсутністю таких у другого. Онєгін досить ординарний і душевно ледачий. Всі події, що відбуваються з ним, Автор приймає набагато ближче до серця, чим він сам. Однак Онєгіну теж дається можливість зрозуміти, що він здатний на високий порив, довідатися всі те краще, що є в його душі, і – як знати – може бути, коли-небудь йому знову прийде виявити в собі цю глибину почуттів, цю “бурю відчуттів”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)