Твори української художньої літератури у другій половині XVІІІ

Твори української художньої літератури у другій половині XVІІІ століття поширюються переважно в рукописах. Історія зберегла імена лише небагатьох письменників: Г. Сковороди, Г. Кониського, І. Некрашевича, С. Дівовича, М. Козачинського, І. Малицького та ін. Авторів інших творів, що збереглися й пізніше були опубліковані, ми не знаємо. Інколи відомі тільки ініціали автора. Так, автор сатири, в якій зображено останні часи гетьманства К. Розумовського, заховався під ініціалами “К – 3.” Невідомі нам автори “Истории русов, или Малой России”,

“Сатири на слобожан”, сатири під назвою “До-казательства Хама Данилея Куксы потомственньї” та ін.

Складна була доба й суперечливою була творчість багатьох письменників. Григорій Сковорода – геніальний мислитель, але філософська його система також складна й суперечлива. Він не міг ще порвати з усіма існуючими уявленнями, стати цілком на народну точку зору. Цим і пояснюється критичне ставлення до нього Шевченка. Та велич мислителя в тому, що він критикував офіційну релігію, схоластику, пануючі верстви. Віра Сковороди в людину, в людський розум, в людське щастя, вабила й вабить до себе наступні

покоління.

У вірші “Ое ПЬегІаіе” (“Про волю”) Сковорода прославив Богдана Хмельницького:

Будь славен вовік, о муже ізбранне, Вольності отче, герою Богдане!

У переспіві оди Горація він протиставив себе панівним верствам, а свою долю зв’язував з долею народу:

Вас бог одарил грунтами, но вдруг может то пропасть, А мой жребий с голяками, по бог мудрости дал часть.

Характеризуючи мову Сковороди, І. Білодід вважає, що в нього є окремі твори, в яких “переважає народнорозмовна українська мова” (“Ой тьг, птичко, желтобока”), але в цілому “спостерігається суміш церковнослов’янської, російської і української мов з елементами власного словотворення…” Іван Некрашевич, як і Сковорода, вчився в Київській академії, був священиком у с. Вишеньках, що належало Києво-Печерській лаврі. Деякі його промови й вірші також написані ще традиційною книжною мовою, але в побутових віршах він ширше використовував українську народну мову.

Певні суспільні проблеми порушувались у віршах на історичні теми та в сатиричних творах анонімних авторів.

Одна з таких сатир підписана ініціалами К. 3. (в іншому списку – К. Р.). Невідомо, хто криється під цими ініціалами. Про себе автор каже:

Кто я таков, не пишу, така мни примита, Хотя не жив чиновним, не тягну до вийта 9.

Далі автор називає себе “селянином”, хоч йому відомі “Картезий-философ” 10 і “славний Виргилий”. Датований рукопис 1774 роком, але, з огляду па зображені в сатирі події, П. Житецький вважав, що написано її між 1761-м і 1763 роками. Автор сатири сміливо виступав проти соціального гніту, сваволі феодалів. Так, з приводу пограбування м.

Но рассуждают плотско, но мыслят по духу, На скрипление стомаха п’ют добру сивуху, Где уже стоит соборной в начальной скважни, Редкою та горилкою смердит на три сажни.

Змалювавши безрадісні картини життя народу, автор сатири звертається до батьківщини:

Увы, отечество, отечество любезно! В какой ты досталось час горький и слезньїй! Было ль тн когда-нибудь и тое на мисли, Чтоб тебе в сие время толь беды притисли? Где твой мужественннй дух, где скора расправа? Щезла, вмерла, моль сьела иржава!

Ясна річ, що для свого часу така сатира була дуже дошкульною. Рукопис К. 3. потрапив до якогось читача з протилежними авторові суспільними поглядами. І цей невідомий нам читач, що належав, очевидно, до панівних верств, дописав також віршами:

За сей пашколь, а не сатиру, Наругательний всему миру, Іздателя висикти кнутом Во справность прочим пиитом, Посли чрез ката предать огню: Такой заплатн достоин, мню п.

Висловлювалось припущення, що ці рядки міг приписати й сам автор, сатирично висміюючи гнів реакційно настроєних читачів свого твору.

Не такі яскраві, але певні соціальні моменти є у вірші невідомого автора “Супліка, або Замисл на попа” (список 1798 р.).

Певні соціальні мотиви є в “Сатирі на слобожан”, “Доказательствах Хама Данилея Куксы потомственнн” 14, віршах-травестіях, в інтермедіях та інтерлюдіях (про що буде мова далі), в багатьох народних піснях. Цікаво, що публікатори народно-поетичних сатиричних творів відчували зв’язок між ними й “Енеїдою” Котляревського. Так, О. Сластіон опублікував один сатиричний вірш “Великодній сон” І5 невідомого автора (за здогадами М. Маза-левського). У сні автор бачить свого небіжчика діда, який розповідає йому про муки на тому світі:

Смерть із дідьком чвалає, мов воликів пара, На дідьку кожушина вся на шматки порвата, Роги в пеклі позбивані, скрежече зубами, Сизенький, мов журавлик,- знать, бито киями. А смерть, мов бубон, гола, собою нечвидна, Боса, простоволоса і згорбилась, бідна, Пасокою умазалась, ребра кругом знати, Очей, ушей і носа притьмом не видати…

О. Сластіон зазначав: “Сатира інтересна тим ще, що написана до Котляревського, який, звичайно, багато вже застав подібного та іншого рукописного і усного матеріалу і, засвоївши дух цих народних творів, взявся й сам писати свою знамениту “Енеїду”.

Зрідка літературні твори потрапляли до друку. Так, свого часу надруковано “Песню Черноморского войска, по получении на землю височайших грамот сочиненная”, написану козацьким старшиною, на той час військовим суддею, згодом отаманом Чорноморського козацького війська Антоном Головатим народною українською мовою.

Не може бути сумніву, що не тільки друковані, а й більшість рукописних творів були відомі Котляревському. Свого часу український філолог Павло Житецький висловив таку думку: “Коріння “Енеїди” в минулому”. Подаючи докладний огляд української літератури XVІІІ ст. учений довів зв’язок і спадкоємність розумових течій, що передували появі “Енеїди” Котляревського. Разом із тим учений підкреслив оригінальність, новаторство поета, його значення у творенні нової української літератури. Не забував при цьому П. Житецький і фактор сучасного йому народного життя, що впливав на письменника.

Слід нагадати ще один дуже важливий фактор, який також певною мірою зумовив появу “Енеїди”. Український народ зазнавав великого соціального і національного гніту. Але історичний процес завжди діалектичний: у тому, що Україна жила тепер спільно з Росією, були свої позитивні сторони, передусім вплив передової російської культури. Адже й російська культура не розвивалася єдиним потоком. У часи Катерини ІІ, яка видавала себе письменницею й загравала з Вольтером, були тупорилі віршомази-одописці, які вихваляли її на всі боки, але були й ті, кого вона засилала на Сибір, гноїла в казематах Петропавловської і Шліссельбурзької фортець.

У с. Обухівці, недалеко від Полтави, жив відомий російський письменник Василь Капніст (1758-1823), сучасник, краянин і знайомий Котляревського, автор “Одн ка рабство” (1783), де висловив протест проти закріпачення українського селянства й козацтва. Ода поширювалась у списках і видана тільки 1806 року. У сатиричній комедії “Ябеда” В. Капніст картав хабарництво й судову сваволю. Комедія була поставлена 1798 року, але незабаром заборонена. Капніст помилявся у шляхах визволення України, але він щиро хотів добра її народові. Син його був офіцером-декабристом, знайомим Шевченка.

Письменник-просвітитель Микола Новиков (1744- 1818), видаючи сатиричні журнали “Трутень”, “Живопи-сец”, “Кошелек”, виступав проти кріпосницького права, викривав сваволю поміщиків, станову обмеженість дворянства. З 1792-го по 1796 рік був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Цілком можливо, що Котляревський, як сатирик, цікавився журналами й виданнями М. Новиков а.

Нарешті Олександр Радіщев – мислитель, письменник-революціонер, автор оди “Вольность” (початок 80-х років) . Ми не маємо підстав твердити, що Котляревський

Знав його твори, але, як активний учасник культурного процесу, не міг не чути про нього. А загалом усе літературне життя Росії XVІІІ століття, таке багате на яскраві постаті й визначні твори, не могло не впливати на формування світогляду автора “Енеїди” та “Наталки Полтавки”, на розвиток його художніх смаків.