Творчість Олександра Межирова
Олександр Межиров народився в 1924 році. Будинок, у якому він народився й виріс, тепер коштує на березі Москв-ріки, вікнами на кремлівську набережну й Лебедячий провулок. Батько поетів – юрист за професією, був всебічно освіченою людиною. Він знав математику, медицину, класичні мови, філософію й історію. Мати намагалася навчити юного Межирова почувати поезію
У школі, де вчився Олександр, літературу викладав видатний педагог В. В. Литвинов. Литвинов вселив поетові довічну любов до літератури, до гідних зразків поезії. Олександр Межиров пішов
Час створення того або іншого вірша повинне бути відчутне без дати”. Основні книги поета: “Дорога далека”, “Комуністи, уперед”, “Повернення”, “Вірші”, “Вітрове скло”, “Прощання зі снігом”, “Ладожский лід”, “Підкова”, “Вибрана лірика”, “Часи”, “Пізні вірші”, “Найтихіший снігопад”, “Очертаньявещей”, “Медальйон”, “Вибрані добутки” (у двох томах). Поезія А. Межирова в кращих зразках стає вмістищем мно жества доль, символом кожного – і багатьох, одного – і всіх. Людина-особистість – суспільство – от самий чутливий нерв у поезії А. Межиро-ва. Ліричне “я” поета охопило й увібрало в себе ту трагічну, грізну музику війни, що неумолчно звучить у пам’яті народної й по теперішній день. Так, від “Спогадів про піхоту” віє билинною силою. По цьому вірші можна простежити, як міцнів його голос, як розширювалися духовні обрії поета
Він хоче зробити моментальний знімок всієї війни – і тільки перебільшення побаченого й пережитого на фронті можуть передати його почуття. От чому ліричний герой цього вірша різко, без переходу перетворюється в узагальнений символ, у зосередження багатьох доль, подібних до долі самого поета. Вірш Межирова “Комуністи, уперед!” – отут він окремими сміливими штрихами відтворить атмосферу тієї незабутньої епохи. Поет у цьому вірші відтворить ті критичні ситуації, коли тільки мужність і незламна воля до перемоги комуністів допомагали перебороти все: і опір ворогів, і стихію, що розбушувалася. Не тільки цей вірш Межирова, але й багато інших віршів показують, що ліричний герой поетів-фронтовиків був у повному змісті цього слова особистістю, людиною ідейно загартованим і твердим. Як би не була важка військова обстановка, радянська людина залишалася людиною, і в його серце завжди перебувало місце внутрішнім людським почуттям. У високому драматичному ореолі з’являються події військового років у його віршах, написаних за багато років. Краще з них – “Календар”. Це лірична повість про війну, про ту моральну шкоду, що війна наносила людям, нещадно втягуючи їх у свою гігантську орбіту, ламаючи їхньої долі, і все-таки виявилося неспроможної до кінця зламати їх. Але це дуже світлий і трепетний вірш:
Ми на Верхньої Охте квартируємося Дві сестри хазяюють у будинку, Найпершим у житті поцілуємо Пам’ятні серцю моєму
Він нещадний до самого себе й у цьому зізнається. Найбільш драматична доля Межирова, тому що він болісно переживав свою нездатність вирватися з полону спогадів. Розгорнутою ліричною повістю, присвяченої саме цим суперечливим переживанням, є “Підкова” (1967 р.), а також “Лебедячий провулок” (1968 р.). Предметом пильної уваги поета стали пошуки нових зв’язків між минулим, сьогоденням і майбутнім. Епіграфом до Творчості А. Межирова цього років можуть послужити наступні рядки:
Дві книги вистраждані мною Одна – фізично. Інша – тим, що живу з немогая, Не в силах розірвати свойной.
Ці реальні відчуття війни поступово збагачувалися й викликали до життя сприйняття дійсності. Його спогаду про війну пронизані тією же романтичною захопленістю бути “рік за роком честней і чистіше”. Його обтяжує міщанське оточення, доля дозвільних, порожніх і нікчемних людей. Від томливого почуття самітності поет шукає порятунки тільки в роботі, у своєму високому ремеслі. Він щасливий, коли втягується в “стародавню гру”, коли залишається один на один із чистим аркушем паперу. ” Балада про цирк” – вища крапка творчої кризи, що виразно переживав Межиров. Пафос нових книг Межирова – знову знайдене почуття часу. Про своє відродження поет написав блискучий вірш “Цей рік”.
…Цей рік, він ні із чим не зрівняється, Не забудеться він ніколи.
У вірші “Як ні мудри й що не говори” А. Межиров міркує про події, що відбулися, намагаючись проникнути в їхній таємний зміст. У повнім злитті з новим творчим підйомом, знову знайденою спрагою мислити й творити автор збірника “Прощання зі снігом” відкидає багато чого з того, що написав у книгах кінця 40-х років. Його хвилювали суспільні страсті й боренья, ночі безперервно проводив він із друзями в суперечках і міркуваннях уголос. У своїх нових віршах поет начисто позбувся від наївної суворості, з якої писав інші фронтові вірші. При зображенні сучасності відчуваємо життєвий досвід, придбаний поетом у роки фронтової юності. Через багато років він створює вірш “Серпухов”.
Воно присвячено містечку Серпуховові, старій няньці поета, що доживала свої дні в селі, самої Росії. Доля звичайної людини, людини з народних глибин, і тема Росії утворять у вірші складний лірико-філософський мотив. Поет також у своїй ліриці вказує шлях до морального відродження. А не бажаючим мінятися художник пророкує моральну деградацію
Олександр Межиров в 1986 р. був визнаний гідним Державної премії СРСР за книгу “Проза у віршах”. Однак успіх і творче визнання не рятують поета від внутрішнього ознобу, що викликає почуття тривоги й навіть провини. Як не дивно, але саме ці почуття нерідко викликають до життя найдужчі й вражаючі рядки в Межирова. Як справедливо підкреслює поет, це “собою святе невдоволення” випробовують не тільки окремі люди, але й цілі соціальні системи. Значущість ідеї поета визначає значущість його творчого й эстетического потенціалу
(1 votes, average: 5.00 out of 5)