Творчість Михайла Старицького
Творчіcть Михайла Старицького – значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні в нашому письменстві реалізму. М. Рильський
В українській літературі другої половини XIX – початку XX століття значне місце посідає творчість Михайла Петровича Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка. Всеосяжність інтересів, дійовий громадський темперамент спонукали Старицького до роботи в різних галузях культури. Він був організатором театральної справи на Україні,
Продовжуючи демократичні й гуманістичні традиції Шевченка, кращих зразків усієї української і російської прогресивної літератури, Старицький був насамперед людиною свого часу, виразником його передових ідеалів і суспільної боротьби, що й дало підстави І. франкові назвати його творчість, зокрема поетичну, відгуком скорбних дум всеросійського інтелігента. І справді, в усій своїй творчості
В часи, на які припадає творчість Старицького, дедалі виразніше поставала ворожість капіталізму розвиткові культури. В несприятливих, тяжких умовах принизливих заборон і утисків розвивалась українська культура. Післяреформне десятиріччя – “пам’ятний антракт 1862-1872″ (І. Франко) – період застою і загального занепаду в громадському і літературному житті. Правильно визначити свою позицію за таких обставин, не збитися на манівці вузькоінтелігентських блукань чи естетської замкненості в собі, в своїх суб’єктивних переживаннях міг лише художник по-справжньому народний. Таким художником і був Михайло Старицький.
Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с. Клишинцях Золотоніського повіту на Полтавщині у дрібно-помішицькій родині. Батько помер, коли хлопцеві минув п’ятий рік. Мати походила із славнозвісної родини Лисенків. Лисенків знали як людей освідчених, гуманних, обдарованих, у їхньому маєтку була велика бібліотека. Багато читаючи, освоюючи твори української, російської і зарубіжньої класики за допомогою свого діда – людини прогресивних поглядів, здобув Михайло Старицький початкову освіту. 1851 року хлопця віддали до Полтавської гімназії, яка була тоді одним із кращих середніх учбових закладів на Україні. Гімназисти діставали тут не тільки грунтовні знання із загальноосвітніх предметів, але й мали змогу виробити прогресивні погляди на суспільне життя, Терпимим всупереч офіційним настановам, було в гімназії і ставлення до національної культури і мови. В одному із своїх листів Старицький згадував: “У гімназії теж панувала тоді поза класами та майже і в класах українська мова, і я на їй пробував ще тоді віршувати”.
Наполегливо працює Старицький над самоосвітою, уважно студіює вітчизняну, світову літератури, захоплюється театром. 1856 року разом з двоюріднім братом М. Лисенко вступає до Харківського університету, а 1860-го переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах.
На Україні демократичний рух розвивався й міцнів під впливом ідей М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена, У великих кістах України – Києві, Харкові та ін. виникають революційні студентські організації і поряд з ними – ліберально-буржуазні, помірковані культурно-освітні товариства – так звані “Громади”.
Юність майбутнього письменника минала у вирі громадського життя. Він відвідує студентські збори і мітинги, переймається передовими ідеями свого часу. Це був час активного формування соціально-політичних і естетичних поглядів митця.
Не цурався він і конкретної роботи, активно працював у недільних школах, народних бібліотеках, театральних та етнографічних, хорових гуртках. Брав участь і в роботі Київської “Громади”, про значення діяльності якої І. Франко писав: “З початком 70-х років ХІХ ст.. зложилася в Києві громадка людей, українців, якій в історії нашого духовного розвою не легко підшукати пару. Переважмо люди з немалими, деякі між ними з першорядними талантами, високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли всі свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу (…). В оцю-то незвичайну, гарячу і плідну добу, під впливом плеяди і пройнятий її ідеями, виступає на літературну ниву Михайло Старицький.
У 1861 р. Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. 1862 р. вій одружується із сестрою композитора М. Лисенка Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури.
Незабаром Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році.
Царський уряд, наляканий поширенням революційного руху, посилив репресії. Арешти, заслання стали поширеним явищем. У настроях прогресивної інтелігенції панували сум і безнадія. Та Старицький не піддається песимізму. Він багато працює, вчиться, починає писати. Опановує англійську, німецьку і французьку мови перекладає, створює оригінальні поезії, які публікує у львівських журналах “Нива” і “Правда”, 1668 року письменник придбав невеликий маєток у с. Карпівці на Поділлі і переїхав туди з родиною. Та вже 1871 року повертається до Києва і цілком віддається літературній і культурно-громадській діяльності. Разом з М. Лисенком організовує Товариство українських акторів, силами якого було поставлено чимало п’єс, опер, оперет. Створена ним опера “Різдвяна ніч” (за мотивами повісті М. В. Гоголя) мала великий успіх і стала справжньою культурною подією.
У перекладі Старицького 1873 року виходять українською мовою “Казки Андерсена”, в наступні роки – “Байки” І. Крилова, “Пісня про купця Калашникова” М. Лермонтова, сербські народні думи і пісні.
На початку 80-х років займається Старицький і видавничою справою, організовує випуск літературно-художнього журналу. І хоч видати йому пощастило лише альманах “Рада” (перший випуск 1863 року, другий 1884-го), це був, за словами І. Франка, “, .. мов перший весняний грій по довгих місяцях морозів, сльоти і занепаду”.
У 1883 ропі Старицький очолив професійну театральну трупу, до якої увійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовськнй, П. Саксаганський, І, Карпенко-Карий, В. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін.. (Згодом її стали називати “трупою корифеїв”). Ця трупа відіграла визначну роль у розвитку українського професійного театру.
У статті “Русько-українська література” І. Франко відзначив: “Тим часом на Україні сталося щось таке, що, з боку дивлячись могло б видатися неможливим, неправдоподібним… У 80-х роках постає український театр і стає відразу в такій висоті, про яку в Галичині довго ще навіть снити не можна… Головна заслуга належить трьом людям: Михайлові Старицькому, Маркові Кропивницькому і Івану Тобілевичу (Карпенко-Карому)”.
Новоутворений театральний колектив працював у важких умовах. Київський генерал-губернатор заборонив трупі виступати на підвладній йому території, тобто у Київській, Волинській, Кам’янець-Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях.
Багаторічна робота Старицького в театрі – зразок самовідданого служіння рідній культурі. Він змінив театр організаційно створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми і реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників (великою мірою за власний кошт, продавши маєток у Карпівці), подбав про розширення репертуару. Вистави проходили на високому художньому рівні, збагачувався ідейно і жанрово, урізноманітнювався репертуар.
Незабаром трупа розпалася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, Другий (переважно молодь) – М. Старицький. Під вдумливим керівництвом режисера скоро постав новий злагоджений театральний ансамбль, про який заговорила російська періодична преса. Восени 1076 року обидві трупи з успіхом гастролювали в Москві, а на початку наступного року – в Петербурзі. Ці гастролі засвідчили вічно живу дружбу двох братніх народів – російського і українського. Цікавий факт братського взаємопорозуміння, підтримки, високої поваги з боку російських колег-акторів. Згадує П. Саксаганський: “Всі найкращі артисти російських театрів… зачаровувалися наші і часто бували на виставах. Коли, наприклад, ішла п’єса “По ревізії”, то з каси надходило прохання від артистів по телефону* “Затримайте трохи “Ревізію”, розгримуємося – приїдемо”.
Після тріумфальних гастролей у Москві і Петербурзі трупа Й. Старицького виступала у Варшаві, Мінську, Вільно, Астрахані, Тифлісі та ін. містах. Високий рівень вистав і роль Старицького як режисер постановника слушно відзначав рецензент газети “Минський листок” (1883): “Народний театр – справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя в такій мірі, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п’єси у нього завжди була чудово відшліфована, – все це наслідок саме його старання і турбот”.
Щоденна напружена праця підірвала здоров’я Старицького. В 1893 році він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Наполегливо працює у різних жанрах драматургії, поезії, прози.
У 1894 році прогресивні українські кола відзначали тридцятиліття літературної і громадської діяльності Старицького, а Російська Академія наук призначила йому персональну пенсію “За літературні праці на рідній мові”.
Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 році скликало Першій Всеросійський з’їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін.. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала і не давала йому говорити, Драматург розповів учасникам з’їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Україні, висловив протест проти переслідування українського слова царизмом. Старицького гаряче підтримали передові російські діячі культури.
У Києві Старицький керує драматичним гуртком. Літературно-артистичного товариства, продовжує видавничу діяльність і літературну творчість незважаючи на тяжку недугу, а також на шалене цькування його буржуазними націоналістами. На захист Старицького виступили видатні діячі культури, письменники і вчені – Д. Баталій. І. Франко у статті “Михайло П. Старицький” дав глибокий розгорнутий аналіз творчості письменника, підкреслив його видатну роль у загальнокультурному, громадському і літературному житті. 1903 року Старицький почав готувати видання альманаху “Нова рада” і запросив до участі в ньому багатьох письменників, серед них М. М. Коцюбинського.
Повне боротьби і самовідданої праці, творчого горіння і високих ідеалів життя Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.
Композитор Лисенко у промові над труною друга і побратима проголосив: “… Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх ременах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло” якому служив і віддавав сили й ти, брате Михайле”.
В часи становлення і розквіту Михайла Старицького його творчість живилася ідеями революціонерів-демократів, певною мірою і революційних народників. Але, говорячи про вплив на Старицького народництва, це слід забувати, що йдеться в основному про першу його генерацію та її предтеч – просвітителів 8О-х років, яких схарактеризував Е. І. Ленін у статті “Від якої спадщини ми відмовляємося?” Він підкреслював у них велику ненависть до кріпосницького права і всіх його породжень в економічній, соціальній та юридичній сферах; 2) палкий захист освіти, самоврядування, демократичних свобод, європейських форм життя – всебічної європеїзації Росії взагалі; 3) обстоювання інтересів народних мас, насамперед селян, щиру віру в те, по скасування кріпосного права та його залиш і принесе Росії загальний добробут, і щире бажання сприяти цьому, *Ці три риси, – говориться у статті – й становлять суть того, що в нас називають спадщиною 60-х років і важливо підкреслити, що нічого народницького в цій спадщині нема. І немало в Росії письменників, які своїми поглядами підходять пін зазначені риси і які не мали ніколи нічого спільного з народництвом”. Великою мірою ці слова стосуються Старицького.
Драматичні, а то й трагічні ноти у творчості Старицького відбивають складність тогочасного суспільного життя, вони породжені епохою “голодної волі” – розоренням, пролетаризацією трудящих мас, різкою класовою диференціацією в місті й на селі, трагедією відчуження людини від суспільства в умовах капіталізму.
На ідейній еволюції Старицького виразно позначився бурхливий розвиток суспільного і духовного життя Російської імперії на зламі століть, його творчість, зокрема поезія надихалася визвольними прагненнями й ідеалами передреволюційної доби.
В особі М. Старицького ми маємо діяча загальноросійського літературного і культурного процесу, людину прогресивного світогляду і видатного самобутнього таланту. Він завжди вносив нове, своє в художнє осмислення та ідейне спрямування того матеріалу, якого торкався.
Оригінальна як за духом, так і за формою поезія Старицького. Будучи продовжувачем традицій демократичної музи Т. Шевченка, її полум’яного гуманізму, Старицький ніде у своїх творах не намагався використовувати Шевченкову поетичну форму, епігонськи послуговуватися його образною системою. Більш того – він, як вказує І. Франко, був першім із тих, кому доводилось проламувати псевдо-шевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості. І нехай не всі твори значної художньої спадщини Старицького з позицій сьогодення можемо віднести до високої класики, але всім їм притаманна народність, що включає в себе і народне світобачення, і близьку народнопоетичній форму вираження.
“Тут російський інтелігент” – писав І. Франко про Старицького, – пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів про справи, близькі тим інтелігентам, про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без конвенціональної маски “мужицького поета”.
Поетичний світ Старицького увібрав і традиційні мотиви (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів ліричного героя), і злободенні (боротьба трудящих мас за соціальне й національне визволення в умовах кризи капіталізму, передгроззя революції 1905 р., посилення національно-визвольного руху слов’янства). В другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь Росії взяла активну участь у цій боротьбі. Вона надихнула поета на нові твори, де стверджується необхідність політичної свободи для всіх уярмлених народів.
На поезію Старицького давитися як на трибуну, на поета – як на оборонця покривджених, пригнічених трудових мас, борця за права людини – проти насильства, визиску, наруги. Про високе покликання поета-громадянина, його роль поборника справедливості і правди йдеться у віршах “До Шевченка”, “Сповідь перед поетом”, “На спомин Т. Г. Шевченка”, “Хай тепер рида в мене кобза сумна…”, “Ой знущалися з мого слова”, та ін.. Митець у М. Старицького – “найвищий судія” довколишнього світу, совість народу, ось чому зі скаргами на сучасне лихоліття, з гіркими наріканнями на ворожий народові лад, всю систему урядового визиску поет іде до Шевченка, який вік страждав, гірку пив чаш і вмер з надією на “слушний час, з гірким сарказмом Старицький вигукує: “Так отакої, батьку, волі ми дочекали від царя!..” Розгорнуту картину громадського життя подано й у вірші “На роковини Шевченку. (До поновлення могили)”. Геній Шевченко для Старицького – символ нерозривної єдності, взаємної любові народу і співця. Поет – син народу, в ньому віра, сподівання на краще життя, на братню згоду між трудівниками всіх націй, на перемогу правди і справедливості:
І заповіт братерства та любові,
Що вік нам дав, як стиг, на боротьбу,
Перелетить луною в інші мови
правдою подужає злобу!
Розвиває далі ці думи Старицький у своєрідному циклі з 4 сонетів “Поету” – декларації поета-громадянина. Перами сонет – алегорична розповідь про човен серед бурхливого моря, плавця, що бореться зі сліпою стихією: чи переможе? Другий – роздуми яро власний шлях. Перед поетом дилема: боротися чи замкнутися у власній господі “серед буяння в світі зла”. У третьому, що починається енергійним “Ні, тричі ні!”, експресія думки й почуття дедалі наростає, і в четвертому сонеті увиразнюється художнє і життєве кредо митця:
Не бійся вражої наруги;
З святим вогнем лини туди,
Де панування скрути, туги
Та віковічної біди”…
Поет повинен бути готовий замість лаврового – терновий вінець узяти на чоло, найвище для нього почуття – любов до скривдженого брата. “І за таку тільки любов, співець, ти жити будеш знов!” Дещо абстрактно-романтична, ця поезія, цілком виразно окреслює погляди автора на завдання митця. Він повинен займати активну громадянську позицію, самовіддано служити народові.
Розгул реакції з усіма їі жахливими наслідками породжує у поета настрої гіркоти, смутку “Непевніст”, “Темрява”” “Сиділи ми, каганчик миготів”, “Згасло світло* темрява надворі”, “І знов нудьга”, “Монолог бездольця”), – але в цілому громадянська лірика Старицького, хоч і пронизана болем, відзначається соціальним оптимізмом,
Політична програма Старицького – в руслі загальнодемократичних вимог його часу. У поезії-заклику “На прюІ” говориться про знедолених, про необхідність гартувати дук у боротьбі:
На прю ж! До смерті, до загину –
Немає викруту, нема!
З особливим ліричним чуттям написано низку поезій про трудівників міста і села, про долю дітей в умовах капіталістичного визиску (“Швачка”, “Сумно й темряво…”, “Весна”, “Край коминка”, “Перед труною”, “Сльоза”” “Ніч. У хаті зимно, темно.,, “, “І гвалт, і кров…”, “Місто спить…” та ін.)
Узагальнений образ знедоленого краю постає і поезій “Нема правди”, “Що не день, то гірша мир трухлявий”, “До І, Білика”, “На новий рік”, “Нива”, “Хай тепер рида”, “В грудях вогонь” холодне повівання…”, “До України”. Назважаючи на важкі випробування, поет мріє:
Щоб спалахнув огонь у крові
І забилося серденько мляве,
Шоб роїлись заміри нові-
Стать до праці за чесне, за праве!
Навіть у “Монологах про кохання” перед внутрішнім зором митне виникають картини тяжкої недолі добре йому відомого села.
Громадянська лірика М. Старицького здебільшого має програмний характер, в ній якнайкраще підтверджуються слова Герцена: “У народу, позбавленого суспільної свободи, література – єдина трибуна, з висоти якої цін змушує почути крик свого обурення і своєї совісті”.
Тема міжслов’янського єднання звучить у віршах “На прю!”, “Смерть слов’янина” і особливо у поезії “Поклик до братів слов’ян”. У віршах “Слов’янська доля”, “До броні! ” (на повстання болгар проти турків) підноситься ідея братерської згоди між народами:
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
“Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!”
Передчуття революції виразно передане в билинно-речитативній поезії “Борвій”. У прозорій алегоричній формі висловлюється надія на поліпшення соціальних умов життя народу:
Після борвію легше дихати, –
Із заліз думки вириваються,
Серце в груди б’є якось сміливо,
І окриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!..
Провідний ідейний мотив поезії “На новий рік” (1877) перегукується з афоризмом Лесі Українки – “Без надії сподіваюсь!” Незважаючи на смутні події попередніх років, на болісні втрати, загальний похмурий стан суспільного буття, зраду високих громадянських ідеалів частиною інтелігенції, поет вірить у свою високу місію – будити народ до активної роботи боротьби, не думаючи про втому, пригніченість, “припалений морозом волос”.
Справжніми ліричними перлинами стали поезії Старицького “Ждання”, “На озері”, “Виклик” (“Ніч яка, господи? Місячна, зоряна…). Ці поезії, що відповідають духові української народної пісні, перейняті щирим почуттям єднання людини з природою. На розгорнутому контрасті побудовано вірш “Весна”, який своїй образний ладом сягає у поетичний світ Т. Шевченка. Ще дужчий вплив музи Кобзаря в першій “Весні”, де на тлі пишної природи подано контрасні малюнки: панські діти, що забавляються в саду, і дівчинка-жебрачка, гірко ображена паненятами. Ця проста, сказати б, буденна, сценка, забарвлена щирим співчуттям автора, викликає глибокий відгук у читача. Багатозначно звучать останні рядки поезії:
Світить сонце, хоч тепла ще
Певного немає…
Дуже виразні й конкретні у Старицького поетичні описи людської нужди, недолі, приниження; викликають біль за людину, співпереживання. Ось юна дівчина-швачка, змальована в типових пролетарських обставинах:
Довгий кашель в довгі ночі.
Вітру стогін під вікнон…
І червоні завжди очі,
Незнайомі з тихни сном.
Спина зігнута в роботі,
Зверху латаний платок,..
Не смачний, мабуть, голоті
Загорьований шматок!
Яскравою сторінкою поетичної творчості Старицького були його переклади із світових літератур. Власне перекладами він і починав свою літературну діяльність. Володіючи європейськими мовами, Старицький перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, А. Міцкевича, Ю. Словацького, В. Шекспіра, Дж. Г. Байрона, Й. В. Гете, Г. Гейне, В. Гюго, сербських поетів.
Своїми перекладали Старицький розширював тематичні обрії, збагачував жанрово-виражальні можливості української поезії. Перекладацька робота Старицького, що тривала протягом усього життя, була однією з тих надзвичайно важливих форм зв’язку міжнаціональними культурами.
“Я думаю, що моя сила найбільша у драмі”, – писав Старицький І. Ф. Франкові. Інтенсивній роботі митця у цій галузі сприяли суспільні й особисті обставини. Ставши на чолі української професійної трупи в 1883 році, Старицький послідовно боровся за справді народний реалістичний театр. Будучи не лише антрепренером, але й художнім керівником нового театру, вій добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з Карпенком-Карим, Кропивницьким Старицький закладав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтичного письма.
Старицький написав близько 30 п’єс. З оригінальних творів на особливу увагу заслуговують соціально-психологічні драми “Не судилося”, “Талан” “У темряві”, соціальне-побутова “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, історичні – “Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші”, “Маруся Богуславка”, драматична поема “Остання ніч”.
Актуальна, вагона проблематика, психологічна достовірність кожного характеру, що водночас є й виразним соціальним типом доби, природність конфлікту, викінчена Форма кожної сцени, п’єси в цілому – все це ставить на перше місце у спадщині митця драму “Не судилося”, засновану на дійсних фактах. “Факт, що послугував темою у моїй драмі, – зазначав Старицький, – Факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком… У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами, – так замість Ілляшенків – Ляшенки, а решта ті ж самі”.
Драма побудована на контрастному зіставленні життєвих, світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), а ширше – українського панства і трудівників різних соціальних груп, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення тогочасного життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, але залишилися в силі його визначальні засади – велике землеволодіння, приватновласницька ідеологія і мораль, коли почало виразно вимальовуватись огидне лице капіталізму. Ця доба позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням. Класові кастово-дворянські межі були порушені, а нові ще не чітко окреслені. Побачити за ліберальною фразою обличчя нового панства, нової правлячої еліти, допомогти розпізнати нового класового ворога – таке було завдання демократичного мистецтва.
Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком вмотивовано, логічно, без жодних натяжок і умовностей. Обидва Конфлікти – ширший, класовий (поміщики і селянська маса), і вужчий, світоглядного, морально-етичного плану (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін після того, як з’ясовується повна несумісність їхніх інтересів. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє нутро панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, куди Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).
Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі так само, як і гостре незадоволення трудових мас реформою 1861 року, що, по суті, нічого не змінила у становищі селянства. Як і раніше, воно у рабській залежності від панів. Чого вартий один лише вигук пані Ляшенкової на адресу Ккатрі, яка “посягнула” на її сина: “Раскатать ее! “.
Драма “Не судилося!” є вершиною критичного реалізму Старицького.
Яскраву сторінку творчості Старицького і вітчизняної драматургії в цілому становлять його драми на історичні теми: “Богдан Хмельницький” (1897), “Маруся Богуславка” (1897), “Оборона Буші” (1898), “Остання ніч” (1899), “Юрко Довбиш” (1898).
У драмі “Богдан Хмельницький” широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти, в якій брали участь селяни, ремісники, козаки, а також всю складність цієї боротьби, зокрема зрадницьку роль певної козацької старшини. Переконливо, хоча й дещо надміру романтизовано зображено гетьмана Богдана Хмельницького. Це справжній народний герой, мудрий полководець і політик. Усвідомлюючи становище батьківщини, він зумів разом із своїми однодумцями, захисниками інтересів широких трудових мас Богуном, Кривоносом, Чарнотою знайти єдиний історично правильний шлях – воз’єднання України з Росіє. Як апофеоз миру і дружби двох великих слов’янських народів звучить прикінцевий монолог Богдана:
Настане час і брат обніме брата,
Без каменя у пазусі, без лжі,
Без утиску душі його святині,
А з любою сльозою на очах
Вчуватиме і нашу пісню-тугу,
Широкую, безкраю, як степи,
І нашу мову голосну, правдиву,
Та, взявшися за руки, піде раз
Широкою дорогою до слави!
Історично правдиво і художньо переконливо показуючи роль і значення Переяславської ради, як і всієї визвольної війни українського народу 1648-1654 років, митець створиш високопатріотичні, яскраві драматичні полотна, що не втратили свого значення і сьогодні.
Події “Марусі Богуславки”, написаної за мотивами народної думи, відносяться до XVII ст., коли татарське-турецькі нападали на українські землі. Тут психологічно правдиво розкривається мужність козаків, які терплять муки в неволі, зраджують вітчизни.
Маруся Богуславка постає жертвою винятково складних життєвих обставин, на тлі яких особливо яскраво виступає патріотизм. Трагічна неможливість поєднати любов до “краю коханого”, рідного люду з любов’ю до дітей, родини змушують її накласти на себе руки. Розуміють це і мати Марусі, і її колишній наречений козак Сохрон, У своїй клятві над загиблою Марусею він поєднує те, що не змогла поєднати нещасна жінка:
… О мій підбитий квіте!
Клянусь ховать твій заповіт повік,
Твоїх дітей любить, т найрідніших,
Украйні й їм – віддати все життя!!!
Окрему, дуже характерну сторінку драматургії Старицького становлять твори з життя інтелігенції – “Розбите серце” (1891), “Талант” (1893), “Крест жизни” (1901).
У психологічній драмі “Розбите серце” показано відносини між станами, класами, суспільними прошарками у сучасному письменникові буржуазному місті (діється у Львові). Конфлікт драми побудовано довкола морально-етичних проблем, але глибша основа його – соціальна. Саме соціальна нерівність (класова і пайкова) не дають можливості з’єднати долі закоханим – паничеві Костю Яворовському, студенту університету, і чарівній, розумній і сердечній Теклі Недольській – дочці бідного сторожа. П’єса має природну інтригу, глибоко сценічна, як, зрештою, всі драматичні твори письменника.
Наступним кроком у показі життя інтелігенції була драма “Талан”, в якій змальовувалось таке близьке письменникові артистичне середовище, боротьба передових митців за справді народний театр, за високоідейне сценічне мистецтво. П’єса присвячена видатній українській актрисі М. К. Заньковецькій, яка стала прототипом головної героїні – Марії Лужицької. Твір приваблює глибоким психологізмом.
Атмосфера суспільно-політичного життя країни особливо виразно відбилася в драмі Старицького “Крест жизни”, написаній російською мовою. Опрацьовуючи нову тему, автор шукає і нові драматургічні форми та композиційні прийоми. Зберігаючи побутову інтригу, він дедалі глибше проникає у сферу соціального і психологічного життя, віднаходячи і розкриваючи справжні мотиви людських дій і вчинків, джерела життєвих конфліктів.
У драмі представлені протилежні табори інтелігенції – революційно-демократичний і ліберально-буржуазний, консервативний.
Надзвичайно цікавим, мало вивченим і маловідомий розділом творчості Михайла Старицького є його проза. Старицький-прозаїк увійшов в літературу насамперед як автор історичних романів та повістей, у яких натхненно оспівано славну героїчну боротьбу українського народу за волю і незалежність. Усі вони, за винятком “Облога Буші”, написані російською мовою. Найбільша серед них історична трилогія “Богдан Хмельницький” – Перед бурей. Исторический роман из времен Хмельниччины” (1894), “Буря” (1896), “У пристани” (1897). Темою цієї монументальної епопеї є визвольна війна українського народу 1648-1654 років проти польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького.
Цій же темі, а також гайдамацькому руху під керівництвом Залізняка і Гонти присвячені й такі епічні полотна Старицького, як романи “Руина” і “Последние орлы” (1900), “Гайдамаки” та повість “Облога Буші”. В романі “Разбойник Кармелюк” (1902) на широкому соціально-політичному тлі епохи письменник відобразив численні антикріпосницькі виступи на Поділлі в першій половині XIX століття під проводом Устима Кармелюка.
У легендарно-романтичній повісті “Заклятий скарб. Подільська легенда” (1892) яскраво зображені політичні зміни у Речі Посполитій XVІІ ст., сцени жорстоких розправ магнатів з непокірними, грабежів і здирств, що чинилися над населенням.
Історичні романи і повісті М. Старицького позначені широтою охоплення соціально-економічних умов життя, глибиною проникнення в суть історичних і політичних подій, психологізмом, динамічним, гострим сюжетом, точністю побутових, етнографічних реалій.
У соціально-психологічних повістях письменника (“Розсудили”, “Безбатченко” – поч. XX ст., більшості оповідань і нарисів відтворено тогочасне життя українського селянства, його безправ’я, відсталість, темноту, обезземелювання, поглиблення класової диференціації на селі, непримиренну війну між біднотою і куркульськими верствами, сваволю, шахрайства і здирства старшини, земських діячів та поліції – і породжені усім цим сімейні драми.
Однин з кращих творів Старицького – повість “Розсудили”. Глитаї верховодять усіма справами на селі, експлуатують, обдурюють сірому. Головну роль у цьому відіграють писар, шинкар, старшина, куркулька Коломийчиха, боротьбу проти глитаїв веде Степан Петраш – зять Коломийчихи. Йому співчуває сільська біднота, наймити Левонтій і Наталка, але, по суті, він бореться в одиночку. Докладно змальовує письменник історію привласнення купкою шахраїв громадського хліба у голодний, посушливий рік.
Кращим зразкам української класики дорівнює більшість оповідань Старицького, Як правило, вони засновані на дійсних фактах, що збільшує їх емоційний вплив на читача. Написані переважно російською мовою, друкувалися в російських газетах деякі з них письменник переклав українською для зарубіжних українських видань, здебільшого львівських.
Чиновницьку сваволю щодо селян, яка межує із садизмом, описано її сповненому гіркою іронією оповіданні “Остроумие урядника”. У цій вражаючій своїм трагізмом картині розорення сім’ї з втратою батька-годувальника, загибелі дитини і жебрацтва напівбожевільної матері відбито тяжке, безправне становище селянства в умовах злиднів, жорстокого визиску і породженого ними ідіотизму сільського життя.
Показуючи страждання маленьких героїв і героїнь, здебільшого сиріт, письменник з особливою силою викриває світ гноблення і жорстокості, які повсякчас спричиняють страшні у своїй буденності трагедії.
Талановито переданий жах наймички Орисі перед господинею-панночкою, яка вдає із себе освідчену, “передову” і разом з тим залякує дівчинку в’язницею, безпідставним звинуваченням у крадіжці. Погрози призводять Орисю до самогубства.
В ряді оповідань виведено не лише жертви суспільної несправедливості, але й протестантів, бунтарів.
Яскравий, колоритний образ “последнего защитника несчастной серомы” зустрічаємо в оповіданні “Пан капитан”. В іронічно-саркастичному оповіданні “Верба” парубки на чолі з мужнім і запальним Лукою, що відстоює свою честь, а також честь і щастя своєї нареченої, дошкульно провчили розбещеного пана.
Тему життя трудової інтелігенції (зокрема побути акторів), якій Старицький присвятив ряд поетичних і драматичних творів, він продовжував розробляти в оповіданнях “Горькая правда” (1901), “Неудачница” (1901), “Копилка” (1903), показуючи її принижене і злиденне становище, її повну залежність від грошового мішка буржуазії.
Гостроіронічно змальовує письменник іншу – буржуазну – інтелігенцію в оповіданні “Благодетель” (1892). Фальшива гра земським лікарем ролі благодійника бідних уривається, коли жертва його розбещеності юна красуня Наталя кінчає життя самогубством. Цинічно звучать слова цього “народолюбця” “Нет! Бежать отсюда и моментально! Тут очумеешь в этой глуши, без света й воздуха!”.
Цікаве відгомоном ідейних шукань тогочасної інтелігенції глибоко психологічне оповідання “Над пропастью”.
Багатогранна творчість Старицького має для нас неминуще значення. “З перших кроків самопізнання, – писав він на схилі років до І. Франка, – на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловлювати культурну освідчену річ, виспівати найтонші краси високих поезій… ” І в цьому він досяг великого успіху, який сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства в цілому. Твори Старицького відзначаються широким діапазоном мовностилістичних пластів – від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого гнівно таврується “свинцева мерзота” капіталістичного світу. Багато письменник “викував” слів-неологізмів. Відомі його слово-твори – “мрія”, “нестяма”, “байдужість”, “страдниця”, “приємність”, “чарівливий”, “пестливий” та ін. – увійшли в мовний актив народу, вживаються і нині “втративши” свого автора.
Творчість Старицького ще чекає грунтовного об’єктивного дослідження. “Немає сумніву, що таке дослідження, – писав академік О. Біленький, – необхідне не тільки для пізнання письменницької індивідуальності Старицького, але й для історії, цілого періоду української літератури, українського театру, української громадськості”.
Мистецтво і література минулих епох – це і джерело нашого духовного розвитку, і неповторні пам’ятки минулих часів, і могутній стимул творення нової культури. Живий зв’язок класичної літератури з культурою, духовним життям радянського суспільства, – як відзначає академік М, Б. Храпченко, – триває у сприйнятті творів класики в театрі й кіномистецтві, і найголовніше – у безпосередньому впливі їх на сучасного читача.
Старицький був сином своєї епохи, і йому, як і багатьом діячам літератури й мистецтва тієї доби, були характерні світоглядні ознаки ліберального характеру, які, звичайно, відбилися і в його окремих творах. Але діячів минулого ми цінуємо за той їхній внесок, що збагачує наш культуру.
Велика розмаїта мистецька спадщина Старицького живе й понині, вона активно впливає на наших сучасників, зберігаючи не тільки історико-пізнавальну цінність, а й виховну та естетичну. Співець трудової людини – письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги. Творчість Старицького стали органічною предтечею радянського мистецтва – мистецтва соціалістичного реалізму.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)