Творчість Кальдерона – вершина літературного бароко. Драма “Життя – це сон”. Художні особливості драматургії П. Кальдерона
ІСПАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XVII СТОЛІТТЯ
4. Творчість Кальдерона – вершина літературного бароко. Драма “Життя – це сон”. Художні особливості драматургії П. Кальдерона
Слава Лопе де Вега промайнула незабаром після його смерті. Припинилося видання його творів, постановка його п’єс, ім’я його все рідше звучало з народних вуст. Суворий період феодально-католицької реакції настав в Іспанії. Життєрадісний талант поета був вже більше не потрібен. Кумиром Іспанії став Кальдерон – похмурий та понурий поет.
Кальдерон, безумовно,
Кальдерон, щойно з’явившись на мистецькій арені, відразу почав оспівувати філософію песимізму. Немає нічого вічного на землі. Життя – миттєве, роки – всього лише мить, від колиски до могили – тільки один крок. Що ж залишається людині? Страждати і коритися. Творчість Кальдерона ставили поряд із творчістю Шекспіра, а це вже про щось та й говорить.
Дон
Юнак не жартома захопився поширеними на той час літературними змаганнями, у яких брали участь знані і шановані майстри сцени, які користувалися неабиякою популярністю як серед простих, так і вельможних іспанців. А невдовзі і сам Кальдерон уже дебютував у одному із таких змагань – і доволі успішно. У 1622 році він брав участь у змаганні поетів на честь свята святого Ісідора. Його помітив і відзначив своєю похвалою сам Лопе де Вега. Можливо, саме ця обставина стала початком блискучої театральної кар’єри Кальдерона і спонукала його до серйозних занять сценічним мистецтвом. Через рік з’явиться його перша п’єса “Кохання, честь і влада”. З 1625 року Кальдерон уже входить до числа головних постачальників п’єс для придворного театру та ауто (одноактних драм релігійно-дидактичного характеру) для церковних вистав. Здавалося б, тепер справи Кальдерона мали піти блискуче, і так воно, очевидно, і було б, якби не запальний характер поета, який у сполученні із природною неврівноваженістю південного темпераменту утворював просто-таки вибухонебезпечну суміш. Шпагою уславлений драматург володів анітрохи не гірше, ніж пером, а привід відчути себе ображеним знаходив із неймовірною легкістю, тому кривавим сутичкам і дуелям, у яких брав участь Кальдерон та його брати, не було кінця. Інколи справа набувала надто серйозного характеру. Братам доводилося навіть продати батьківське місце у міністерстві фінансів з тим, щоб покрити рахунки в суді після чергової дуелі одного з них. Під час іншої сутички, у якій було важко поранено брата Кальдерона, поет, переслідуючи кривдників, разом із друзями увірвався до одного з католицьких монастирів, порушивши таким чином, право церковної недоторканності, що могло мати вельми серйозні наслідки, – і мало б, якби не високопоставлені покровителі драматурга.
Незважаючи на різко неприйнятне ставлення до Кальдерона з боку єзуїтів, у Іспанії все ж було чимало освічених і впливових осіб, які розуміли справжню ціну його таланту. Суспільні позиції Кальдерона ще більше зміцнились у 30-роках XVII століття. У 1635 році помирає “патріарх” іспанської драматургії Лопе де Вега, і того ж року Кальдерон отримує звання придворного драматурга, формально і по суті (з огляду на рівень і популярність його п’єс), посідаючи роль першої персони в іспанському театрі. Цей неофіційний статус Кальдерона невдовзі підтверджує і сам король Іспанії Філіпп IV, який на знак своєї високої уваги подарував драматургу звання лицаря і орден Сант-Яго.
Протягом 1640 – 1642 років Кальдерон брав участь у війні Іспанії проти Франції, а також у придушенні повстання в Каталонії. Є відомості, що в архівах навіть зберігається документ, який засвідчує мужність та хоробрість Кальдерона, виявлену у ході цих кампаній.
З 1651 року, паралельно до театральної, Кальдерон робить і церковну кар’єру. Він приймає сан священика, а ще через деякий час отримує посаду почесного капелана (духівника) короля Філіппа IV.
Цілком вдалу зовні біографію Кальдерона аж ніяк не можна назвати ані безхмарною, ані легкою. На роки розквіту його таланту припадають особливо агресивні спроби єзуїтів звести рахунки з іспанською сценою. Тричі впродовж життя Кальдерона церковники намагалися добитися повної заборони театру. Частково їхні спроби мали успіх. Незважаючи на свої особисті симпатії до драматургії Кальдерона, король Філіпп IV все ж змушений був рахуватися з вимогами церковної верхівки. У 40-х роках, зокрема з 1644 до 1649 року, в Іспанії були закриті всі театри, більш ніж на 25 років було призупинено видання творів Кальдерона. Подібні гоніння та цькування драматург пережив ще двічі, у 1665 і у 1672 роках. В останні десятиліття свого життя він змушений був писати переважно для релігійної сцени, на якій ставилися вистави під час різних церковних свят. Навіть смерть Кальдерона (помер 25 травня 1681 року), єзуїти сприйняли як сигнал для початку нової атаки на іспанський театр.
Драматургічний спадок драматурга значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п’єс, 78 ауто і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувалися між окремими діями драми).
Світські п’єси, які складають основну частину драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики, поділяють на три типи:
1. Комедія (була дуже популярною серед митців бароко). В центрі комедій Кальдерона, як правило, тема кохання, за сюжетним типом більшість з них належить до так званих “комедій інтриг” (тобто п’єс, сюжет яких будується на швидкій і несподіваній зміні ситуацій, на неприродному комічному збігові обставин, стрімкому розвиткові дії тощо). До найбільш вдалих комедій Кальдерона належать п’єси “З коханням не жартуй” (1627), “Дама – невидимка” (1629), “Сам собі охорона” (1635), “Не завжди довіряй гіршому” (1650) та ін.
2. “Драми честі” – це поширені в іспанській драматургії XVI-XVII століття п’єси, у яких порушуються проблеми неписаного кодексу дворянської честі, її порушення та помсти кривдникам за образу. Сюди належать п’єси: “Живописець власного безчестя” (1648), “За таємну образу – таємна помста” (1635), “Лікар своєї честі” (1633 – 1635), “Саламейський алькальд” (1642 – 1644) та ін.
3. Морально-філософські, релігійні драми (у цих драмах знайшли свій яскравий вираз і далеко неоднозначну інтерпретацію основні ідейні постулати та релігійно-філософські проблеми епохи контрреформації та бароко). У цих драмах відбилися сумніви, духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальдерона та його сучасників. До цього типу належать п’єси Кальдерона “Стійкий принц” (1628), “Поклоніння хресту” (1630-1632), “Чудодійний маг” (1637), “Чистилище святого Патрика” (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша п’єса європейського бароко – морально-філософська драма “Життя – це сон”.
П’єса “Життя – це сон” написана Кальдероном у період між 1632-1635 роками. На сцені вона вперше поставлена у Мадриді у 1635 році, а через рік, у 1636 році, була опублікована у книжковому варіанті.
Фабульний зміст п’єси досить простий. У відповідності до астрологічних пророцтв, Сехізмундо, який народився у сім’ї польського короля Базиліо, повинен в майбутньому стати страшним і зловісним тираном. Його свавільні і необдумані вчинки мають привести до загибелі польської держави і смерті батька-короля.
Поразмыслив, я понял ясно,
Что будет принц Сехизмундо
Заносчивым человеком,
Несправедливым владыкой
И нечестивым монархом,
Под властью коего станет
Королевство добычей раздоров,
Школой измены чёрной,
Академией всех пороков.
А он, влекомый безумьем,
Сжигаемый гневом и страстью,
И на меня поднимет
Руку, и пасть заставит
Короля к стопам его сына
(О чём о стыдом говорю я!)
И станут мои седины ковром под его шагами.
Щоб якось запобігти цій страшній біді, король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу, до якої він і помістив свого сина і де той зростав, перебуваючи на правах справжнісінького в’язня.
Коли ж Сехізмундо досяг юнацького віку, батько вирішив пересвідчитись у тому, чи правду віщували йому зорі.
Себя тепер царём увидев,
И вновь потом – в тюрьме,
Он может решить, что это был лишь сон,
И если так он будет думать,
Не ошибётся он, Клотальдо,
Затем, что в этом мире каждый,
Живя, лишь спит и видит сон.
За наказом короля Сехізмундо дали снодійного, після чого переодягли його у вбрання принца і перенесли до королівського палацу. Після пробудження Сехізмундо – вже у ролі принца – спадкоємця, який має керувати батьківським королівством, – починає вести себе надзвичайно безвідповідально і просто нестерпно. За півдня, проведених у палаці, він встиг пересваритися мало не з усіма, хто траплявся на його шляху. Він виявив неповагу до жінки, одного з придворних викинув з вікна і дійшов до того, що почав погрожувати навіть власному батькові.
Меня ты, – будучи царём, –
К себе не допускал бездушно.
Ты для меня закрыл свой дом,
И воспитал меня, как зверя,
И как чудовище терзал,
И умертвить меня старался.
И что ж мне в том, что ты сказал?…
Я человеком быть хочу.
А ты стоишь мне на дороге.
Переконавшись, таким чином, у справедливості пророцтва, король наказує таким же способом повернути Сехізмундо до його в’язниці і після того, як він знову прокинеться, переконати його, що все, пережите ним, відбувалося не насправді, а уві сні.
Усі наступні роки свого життя Сехізмундо приречений бути у в’язниці.
О, я несчастный! Горе мне!
О, небо, я узнать хотел бы,
За что ты мучаешь меня?
Какое зло тебе я сделал?
Впервые свет увидев дня?
Но раз родился, понимаю,
В чём преступление моё:
Твой гнев моим грехом оправдан,
Грех величайший – бытиё.
Тягчайшее из преступлений –
Родиться в мире…
Проте несподівано події набувають зовсім іншого спрямування. Дізнавшись про те, що у короля Базіліо є законний син, але королівську корону має успадкувати не він, а запрошений Базіліо із чужоземної Московії принц Астольфо, народ підіймається проти свого короля зі зброєю в руках. Звільненому з його темниці Сехізмундо пропонують очолити це повстання. Спочатку він вагається, але потім погоджується і стає на чолі військ повстанців.
У боротьбі проти короля Сехізмундо перемагає, але на цей раз свій гнів обертає на милість і прощає не тільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца Астольфо, який намагався посісти його місце на батьківському троні. Таким чином, Сехізмундо повністю підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державної волі і з тирана перетворюється на ідеального правителя.
У по дієвому розвитку змісту п’єси ми не знайдемо якихось несподіваних і стрімких сюжетних зламів, гострих перипетій чи складного розгалуження дії. Фабула п’єси, її по дієвий ланцюжок розгортається спокійно і рівно, хоча, з іншого боку, дія п’єси не розслаблена і сконцентрована таким чином, щоб читач чи глядач не втрачав інтересу до її змісту. Логічно врівноважена і композиція п’єси, яка поділяється на три частини – дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає “денний етап”.
Композиція п’єси внутрішньою логікою свого розвитку приведена у відповідність із трьома якісно відмінними, послідовними “етапами” духовної еволюції головного героя. У 1-й хорнаді образ Сехізмундо розкривається в атмосфері пристрасних і гнівних думок та почуттів, пов’язаних з його вимушеним ув’язненням. У 2-й хорнаді, дія якої пов’язана з “експериментом” Базіліо і перенесенням принца до королівського палацу, Сехізмундо постає в образі людини, яка повністю віддається на волю своїм розбурханим пристрастям і необдуманим та свавільним рішенням. У 3-й хорнаді, знову ув’язнений і знову повернутий до вежі, Сехізмундо змальований у процесі внутрішнього боріння і перемоги над власними душевними сумнівами і коливаннями.
Ще з часів Софокла (згадаймо хоча б його трилогію про безталанного Едіпа та його дітей) фінали драматичних творів, у яких люди є маріонетками, прив’язаними до мотузок, що тримає у своїх руках невблаганна зла доля, завше закінчувалися безвихіддю. Кальдерон знаходить інше продовження: здавалося б, непримиримі вороги, Сехізмундо і Базіліо, порозумілися. Треба зрозуміти голос Кальдерона – християнина: хіба може бути інакше, якщо люди почують Божий голос? Хіба не настане примирення ворогів, якщо вони зрозуміють, що однаково винні перед Богом? Хіба не огорне їхні душі й не зігріє почуття всепрощення, якщо вони зрозуміють, що життя, в якому вони ворогують, заздрять, ненавидять, принижують, страж-дають, сумують, є сон, а справжнє вічне життя попереду, і яким воно буде, вирішувати Богові?
Так сдержим же свирепость
И честолюбье укротим,
И обуздаем наше буйство,
Ведь мы, быть может, только спим.
Да, только спим, пока мы в мире
Столь необычном., что для нас –
Жить – значит спать, быть в этой жизни –
Жить сновиденьем каждый час.
Мне самый опыт возвещает:
Мы здесь до пробужденья спим.
Спит царь и видит сны о царстве,
И грезит вымыслом своим.
Повелевает, управляет
Среди своей дремучей мглы,
Заимообразно получает,
Как ветер, лживые хвалы.
И смерть их всё развеет пылью.
Кто ж хочет видеть этот сон,
Когда от грёзы о величье
Он будет смертью пробуждён?
И спит богач, и в сне тревожном
Богатство грезится ему.
И спит бедняк, и шлёт укоры,
Во сне уделу своему.
И спит, обласканный успехом,
И обделённый – видит сон.
И грезит тот, кто оскорбляет,
И грезит тот, кто оскорблён.
И каждый видит сон о жизни.
И о своём текущем дне,
Хотя никто не понимает,
Что существует он во сне.
Сам мотив життя як сну – один з вузлових мотивів барочної естетики.
П’єса “Життя – це сон” у багатьох відношеннях, що торкаються як проблематики, так і поетики твору, – є взірцевою драмою барокового мистецтва.
Театралізована християнська проповідь – саме так можна охарактеризувати драму Педро Кальдерона “Життя – це сон” – мала навернути на шлях істини, шлях смирноти, благочестя, любові до ближнього, терпіння, доброчинності “блудних овець”, які нехтували заповідями Божими. Чи досягла вона мети? Можливо. Або, принаймні, частково. З упевненістю можна сказати, що Кальдеронові зерна песимізму проростали в серцях його сучасників і змушували замислюватися над вічними проблемами, котрих часто не помічали або не хотіли помічати невиправні оп-тимісти. Здається, саме цього песимізму бракувало деяким митцям бароко, й “ау-тос” Кальдерона були необхідною противагою на терезах життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)