Творчість Байрона
Початий ще в Швейцарії до 1817 р. твір “Дон Жуан” так і не був закінчений, але велика частина роману у віршах була створена в Італії. Якщо порівняти настрій часів вірша “Душа моя похмура…” (1815), що входить до циклу “Єврейські мелодії” (1814 – 1815), з авторським настроєм часів “Дон Жуана”, то ми побачимо колосальну різницю. Поет немов долає свій “космічний песимізм” і переходить на позиції іронічного, “легкого” і індиферентного ставлення до світу. У листі до співака визвольної боротьби ірландського народу Т. Мура
Разом із Дон Жуаном і російською армією штурмуємо Ізмаїл, опиняємося в колі придворних Катерини ІІ, і усюди автор залишається насмішником, повністю позбавляючи європейську історію пафосності.
Байрон зберігає інтерес до бунтівних народів і осіб (гречанка Гайде і її батько), але назвати останню поему “байронічною” в повному розумінні цього слова вже не можна. Дон Жуан – це не бунтівний корсар, це напівбожевільний Гяур і не волелюбний Мазепа. Дон Жуан в інтерпретації Байрона – особа досить симпатична. Це безневинний грішник, доля якого визначена небом, і він, виявляючись поряд то з однією, то з іншою жінкою, сам не знає, чому так відбувається.
Поема сповнена реалістичних тенденцій, багато її героїв не позбавлено якостей типізації, протагоніст виявляється втягнутим в кругообіг історії, але жодним чином не визначає хід її розвитку. Бурхливі, стихні пристрасті залишаються позаду, поетичний стиль стає більш прозорим і спокійним. Поетуже не дивиться на світ гнівно, він мирно визнає банкірські династії як “справжніх владик всесвіту” і в одному з ліричних відступів повідомляє, що відчуває себе старим, що “байронічні” пристрасті давно змінилися на “охолоджуюче сяйво правди”, і що на зміну романтиці в його творчість прийшов бурлеск.
Бурлеск (від італ. Ьигіезсо – блазенський) був характерний для комічної поезії класицизму. Бурлеск зображає “високі” предмети “низьким” стилем. Таким чином, ми розуміємо задум поета – поема “Дон Жуан” не просто глузує з усього світу, вона створена як знаряддя зниження величі всього того, що насправді на є великим. Аристократична пиха, віра в грандіозність монархії, колосальне кровопролиття, війни, за якими часто стоять забаганки сильних світу цього, – все піддається знущанню і виглядає в зображенні Байрона безглуздим і анекдотичним.
Автор вважав “Дон Жуана” епічною поемою, але її часте називають “романом у віршах”, оскільки панорамна віддзеркалення дійсності пов’язане з долею героя. Пригоди іспанського ідальго – не просто пригоди. Це засібзз’язка для розкриття картини світу і філософської інтерпретації його у дусі глобального скептицизму.
Не дивлячись на визнання стратегічного дару генералісимуса, для Байрона він залишається слугою Російської імперії, тоталітарної держави, протилежної світогляду поета. Страждання жерто війни залишають “дитя Марса” байдужим, він не реагує на плач полонених жінок і крики осиротілих, ітей. Зруйнований, политий кров’ю Ізмаїл для Сувопгяа – лише вдапа бойова операція, і він зразу ж після страшного бою пише Катерині ІІ веселеньку записку гфо узяття фортеці, передчуваючи задоволену усмішку государині. Що стосується самої самодержиці, то в ній Байрон бачить не втілення освіченої монархії, а блудну мадам, що має хворий інтерес до молодих чоловіків.
“Док Жуан” увійшов в історію світової літератури як унікальний за жанром і стилем твір. Повторити форму роману у віршах зумів, мабуть, тільки О. С. Пушкін у “Євгенії Онєгіні”, створивши, слідом за Байроном, рідкісний сплав широкого епічного розмаху, невимушеного претичного стилю, і іронічного водночас поглибленого філософського осмислення світу.
Творчість Байрона залишила глибокий слід в історії світової літератури. Фактично кожний поет XІX століття вів творчий діалог із ним, а життя бунтівного лорда стало легендою. Все це разом породило концепт “байронізму”, який можна умовно розділити на три напрями, кожний з яких мав своїх послідовників.
Поперше, – це індивідуалістичний бунт проти здрібнілої і загрузлої в меркантильності буржуазної Європи, який переростає в маргінальний, богоборчий бунт проти всієї людської цивілізації.
Подруге, – це спроба подолання власної станової і національної обмеженості, яка вилилася у підтримку робітничого руху в Британії, а також в участь у боротьбі карбонаріїв в Італії і допомогу грекам, які піднялися в 1821 р. на повстання проти турецької неволі.
Потретє, це новаторство, що виникало від зневаги до будьяких умовностей і вилилося в створення низки нових жанрів (ліроепічна поема, ліроепічна драма) і нового типу версифікації, що нагадує невимушений розмовний стиль.
Сьогодні “Інтерес до таємниці Байрона, який пережив три покоління, вичерпано. І нові питання стоять тепер перед новим світом”, – сказав С. Цвейг у 20 ст. Але з’являються нові фільми, які дуже порізному інтерпретують особистість Байрона. На зорі розвитку кінематографа в 1922 р. демонструвався фільм “Принц коханців: життя лорда Байрона”. Це була перша стрічка про бунтівного лорда. Після неї було багато інших. Остання з’явилась у 2004 року.
Кінематограф активно експлуатує імідж “лорда на барикадах”, що говорить про те, що особистість Байрона продовжує цікавити людей. Правда, тільки з одного боку: зваблення жінок. І це несправедливо. Особливо “видатним” виглядає на цьому тлі фільм 70х років “Леді Кароліна Лем”, відзнятий за не зовсім об’єктивними спогадами однієї з подруг поета. У цій англоіталійській стрічці Байрон показаний справжнім монстром, безжальним і жорстоким, який через нудьгу грає роль “байронічного” героя. А стрічка “Готика”, яку було створено у 1987 р. відомим англійським режисером Кеном Расселом, взагалі вражає вульгарністю на грані кітчу. Картина сповнена постмодерністськими стилізаціями під “Андалузького пса” та “Дитину Розмарі” і розповідає про те, як Байрон витончено знущався з родини Шеллі. При цьому справжнім автором “Франкенштейна” Рассел називає Байрона, який нібито мимохідь подарував цю історію бездарній Мері Шеллі. Останнє, можливо, є правдою. Але бачити в Байроні щось на кшталт графа Дракули означає – не читати його.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)