Твір з української літератури – Трагедія роду Половців (за романом Юрія Яновського “Вершники”)
Відомий український письменник Юрій Яновський увійшов у літературу як натхненний романтик революції. В його романі “Вершники” розповідається про братовбивчу війну на Україні в 1919 році, яка стала першою віхою в переліку трагедій, що випали на долю українського народу після революції 1917 року.
Роман складається з восьми новел. Новелою “Подвійне коло” письменник відразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. Саме в цій новелі Юрій Яновський сконцентрував увагу на трагедії роду Половців.
Першим з роду Половців ми зустрічаємо
Найкраще і найбільше знає і розуміє своїх дітей мати… Найдорожчим Половчисі був Панас, тому що: діти, як пальці, який не вріжеш, то болить. Але найбільше щемить материне серце тоді, коли знає, що син іде ке тією дорогою. Непутящим був у сім’ї Половців Панас. І народжувала його мати важко, і пішов у життя манівцями – контрабандою почав займатися. Половчиха весь час думала про Панаса. “… їй все здавалось, що чує плескіт весел і треба рятувати його від погоні”.
Нечесної підступно поводить себе Панас на полі бою, в чому і сам зізнається: “… А я сиджу собі в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися”. Найбільше його звинувачення Оверкові таке: “Ну що – України тобі хочеться?”
Він регоче у вічі смертельно пораненому братові, цинічно, прикриваючись іменем батька Махна, призначає суд за вбивство брата Андрія. Панас власноручно вбиває рідного брата, хоч і пам’ятає пророчі слова батька про силу роду. Але в душі анархіста – не повна пустка. Розуміючи, що життя Оверка в його руках, махновець пропонує брату пристати до них. Він також усвідомлює вину за братову смерть і ховає Андрія та Оверка.
Інтернаціональний загін Івана, здавалось, також сидів у ліску. Не встиг Панас поховати братів, як червоні зненацька оточили махновців. Кілька хвилин скаженого бою – і вже Панас перед Іваном. Іван брата не вбиває, але Панас сам стріляє собі в рот і помирає. Наймолодший брат Сашко залишається жити з Іваном.
У новелі все-таки не має справжнього переможця. Вона сприймається як розповідь про трагедію матері – роду – України, трагедію, що розігралася в роки революції і громадянської війни, а потім ще довго відлунювала голодом, смертями, репресіями. У ній – велика художня правда, яка застерігає нас від того, щоб наша Україна, що тільки стає на ноги, не була втягнута знову в “подвійне”, а то й “потрійне коло”. Ми повинні не допустити такої трагічної ситуації, коли син підіймає руку на матір, брат на брата, діти однієї Вітчизни поливають рідну землю своєю кров’ю.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)