Твір-спостереження
Щоранку ми робимо зарядку на спортивному майданчику біля школи. Ми – це я і Петро Овчар. У цій школі ми вчимося, сидимо за однією партою, живемо на одному поверсі. Всі кажуть, що ми як брати, навіть схожі один на одного. Разом ходимо у спортивну секцію – граємо у міні-футбол.
Наш ранковий шлях на спортмайданчик проходить повз один дуже важливий заклад, і деякий час з-під паркану, яким обгороджено цей заклад, на нас люто гавкав пес, що охороняв територію. Нам було страшнувато проходити повз паркан.
Ми вирішили подружитися з цим грізним
Одного разу ми почули, як працівник офісу кликав собаку. Так ми дізналися, що його кличуть Кузею. Уявляєте собі? Величезний чорний собака, з великою патлатою головою, грізним гавкотом має кличку Кузя, ніби маленьке цуценя.
У Кузі була доволі простора будка, зовні нічим не примітна.
Кілька днів йшли затяжні дощі, і на спортмайданчик ми не виходили. А коли визирнуло сонечко і ми знову пішли звичним шляхом на тренування, Петро схопив мене за руку і вигукнув:
– Ти диви! Оце так! Кузя відтепер живе у євробудці!
Покрівля
– Кузя пішов на підвищення, – сказав Петро. – Тепер спілкуватися з нами не схоче.
Але тут пролунало знайоме гавкання. Кузя, радісно махаючи хвостом, біг до нас, сподіваючись на гостинець.
– Не зазнався, – сказав я і кинув за паркан пакетик із собачими ласощами.