Твір по роману Б. Пастернака “Доктор Живаго”
Тема “людина і революція” хвилювала багатьох письменників XX століття. І це природно. Занадто великим виявився її вплив на людей, занадто багато було покалічених доль. Захвати, прокльони, апатія і розпач, спроби зрозуміти і прийняти, незважаючи ні на що. Роман Бориса Пастернака “Доктор Живаго” – історія життя типового “позитивного” інтелігента тієї пори, розумного, талановитого, допитливого, позбавленого звичайних забобонів, що жадає не повірити (що завжди простіше), а осмислити і зрозуміти. Це і хроніка тих років – з погляду
Умовно говорячи, роман “Доктор Живаго” – це історія боротьби людини, особистості, із загальним ходом історії. Історія давить, ламає, змушує упокоритися, щоб вижити. Так, як упокорюються
Але як терплять, як допускають інші? Лара Антипова, кохана Юрія, міркує: “Головним лихом, коренем майбутнього зла була втрата віри у ціну власної думки. Уявили, що час, коли додержувалися вселянь морального чуття, минув, що тепер треба співати із загального голосу і жити чужими, всім нав’язаними поглядами”. Це ясно видно на прикладі того ж Дудорова, у якого власна думка вмерла після висилання, і він сам говорить, “що доводи обвинувачення, те. Як поводилися з ним у в’язниці і по виходу з неї і особливо співбесіди віч-на-віч зі слідчим провітрили йому мозки і політично його перевиховали, що у нього відкрилися на багато чого очі, що як людина він виріс”. І автор зауважує: “Доброчесні мовлення Інокентія були у дусі часів”. І далі: “Невільна людина завжди ідеалізує свою неволю”. Але Дудоров “перевиховався” після тяжких випробувань – а у багатьох спрацював інстинкт виживання. Наслідки цієї загальної наляканості, страху перед власною думкою ми відчуваємо й зараз. У чому ж головна відмінність героя від його ж друзів-інтелігентів, чому він користується настільки явною симпатією автора, і чому він настільки дратує владу? Юрій Живаго лякає близьких і провокує владу не тим, що влучно стріляє і готується до боротьби, а тим, що не бажає і не може жити чужою думкою. Йому життєво необхідно самому у всьому розібратися, усе судити судом своєї совісті. І не указ йому ні загальна думка, ні пряма загроза життю його і близьких. Він не розклеює прокламацій, не призиває народ до боротьби, але він небезпечний, як той хлопчик з казки Андерсена, що рано або пізно у простоті своєї може крикнути: “Король-то голий”.
У ньому немає розпачливої безстрашності Антипова-Стрельнікова, але є, можливо, більше – мужність дивитися фактам в очі і мужність вірити собі. Життя жорстоко обходиться з героєм. Ні, його не розстрілюють, навіть посадити не встигають – але він втрачає сім’ю, кохану жінку, втрачає смак до улюбленої роботи – медицини, творчість його нікому не потрібна, що утомилася і сумна людина без певних занять, “схожий на шукача правди із простолюду”… І коли займеться надія, з’явиться можливість писати – гине від серцевого приступу у несправному трамваї. Ця смерть – від ядухи – дуже символічна. Від моральної ядухи гинула російська інтелігенція. Частина її була розстріляна, згнила у таборах, загинула від голоду, хвороб у роки революції і громадянської війни, частина виїхала або була вигнана за кордон, частина стрілялася і вішалася сама, не в змозі винести цинізму повсякденності. Зате з’явилася заміна – такі “швондери” від літератури, ті, хто не випробовував особливих щиросердечних страждань, не побачивши нелюдськості що відбувається. Сам Пастернак, що прийняв революцію з тією захопленою жертовністю, яка так характерна для великих поетів того часу (того ж Блоку, наприклад), дуже довго намагався знайти виправдання насильству, порівнював свій час із епохою Петра, коли перетворення теж сусідили із заколотами і стратами. Кінець таким його поглядам поклав 1932 рік, коли він разом з іншими письменниками відправився на Урал збирати матеріали про життя нового села. Побачене перевернуло все його життя. Він визнавався потім у спогадах: “Те, що я там побачив, не можна виразити ніякими словами. Це було таке нелюдське, неуявне горе, таке страшне нещастя, що воно… не укладалося у границі свідомості. Я занедужав, цілий рік не міг спати”.
Згодом, у “Докторі Живаго”, він висуває свою версію масових репресій, що пішли, – було потрібно утопити в крові правду про жахи колективізації, посіяти масовий жах, щоб ніхто не смів і подумати, не те що виговорити. Юрій Живаго у цьому змісті – фігура рідка і героїчна. По великому рахунку, він виграв. Так, не вдалося щастя, так, загублені кохані люди, так, життя суворе і безглузде. Але до останнього подиху залишалася живою Душа, не продана і не віддана.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)