Травестія й бурлеск

В історії української літератури припущення про використання Осиповим рукопису Котляревського прийняте не було. Поза цими дискусійними думками у статті Скубента Чуприни були й інші погляди, що свідчили про певну зміну літературно-естетичних поглядів на спадщину Котляревського у другій половині XIX століття. У статті зазначалось, що в “Енеїді” збережені тільки латинські імена осіб, “все ж інше: хід розповіді, назви місцевостей, звичаї й характери – все це цілком малоросійське”. Вважаючи в основній частині своєї статті українську

“Енеїду” явищем випадковим, викликаним сторонніми причинами, О. Котляревський зменшував право твору на народність.

Цю нову тезу, що її згодом підхопить П. Куліш, автор статті обгрунтував так: “…ми не зустрінемо тієї милої простодушності, того природного гумору, що складає своєрідну рису малоросійського народного характеру. Погляд автора (І. Котляревського), що має метою смішити своїх читачів хоч би тим, що виставляти для потіхи навіч усім усе з кумедного боку,- цілком суперечить корінним рисам українського характеру. Малоросіянин і тепер не без задоволення прочитає “Енеїду” Котляревського

й посміється досить, та не тим сміхом, яким сміємося ми при читанні свіжих творів Гоголя!”

У цьому протиставленні сміху Котляревського і сміху Гоголя видно зміну естетичних смаків за нової літературної епохи. Травестія й бурлеск поступово відходили у минуле.

Найважливішим історичним значенням “Енеїди” О. Котляревський вважав те, що вона викликала інші літературні спроби українською мовою, викликала Твори П. Гулака-Артемовського й “збудила, коли хочете, в півден-норуському суспільстві того часу (…) потяг до літератури”.

Доказом того, що пародії віджили свій вік, О. Котляревський вважав і те, що автор “Енеїди” облишив подібні спроби й у своїх п’єсах звернувся до зображення родинного життя українців.[ІЦодо оцінки “Наталки Полтавки” він не згодився з думкою І. Галки (М. Костомарова) про “застарілу сентиментальність минулого століття”, “навпаки, в ній стільки життя, простоти й драматичності і все відбувається в такій звичайнісінькій сфері, без усяких заплутаних зав’язок і розв’язок, таке повне малоросійської природи й легкого гумору, що рішуче не пізнаєш у творці її автора перелицьованої “Енеїди”!”.

Характеризуючи дальший розвиток нової української літератури, автор статті вважав, що Котляревський у драматичних творах став на іншу, твердішу дорогу – справді народного розвитку української словесності. Саме зображенням побуту, життя народу відзначається весь наступний напрям української літератури. І знову як зразок називається Гоголь. Іншими словами, молодий критик обстоює тут естетику нового літературного напряму – критичного реалізму.

Оглядаючись на творчість наслідувачів Котляревського, автор статті називає насамперед П. Гулака-Артемовського. Не заперечуючи елементів пародійності у формі, він бачить різницю між “Енеїдою” і переробкою Гораціє-вих сатир: “На нашу думку, в ході української літератури твори Гулака-Артемовського являють значний крок вперед”. Ще більше народність і самостійність виявляється в байках Артемовського.

О. Котляревський говорить про широкий розвиток нової української літератури ЗО-40-х рр. На цей раз він ставить Основ’яненка разом з автором “Дум” і балади “Утоплена”. (Річ у тім, що в силу цензурних умов автор статті тоді ще не міг називати прізвища Шевченка). Він називає нових письменників, нові альманахи. Тут знову О. Котляревський вирізняє Шевченка: “…Щасливі спроби у віршах автора “Дум”, поезія якого припала так до серця українцям…” Тут же називаються імена Амвросія Могили (Метлинського), Забіли, почасти Чужбинського, Галки (Костомарова).

У кінці огляду О. Котляревський відзначав, що з припиненням діяльності письменників, які стояли на чолі нового літературного руху, молода словесність занепадає.

Стаття Скубента Чуприни – О. Котляревського – цікава тим, що в ній уперше починається критичний перегляд української літератури першої половини XIX століття з позицій нової естетичної концепції, нового розуміння народності й критичного реалізму.

Негативне ставлення Куліша до Котляревського пояснюється його буржуазно-націоналістичними поглядами. Стаття про автора “Енеїди”, надрукована в “Основі” (1860, № 1), не є спеціальним дослідженням, а частиною великої праці, яку П. Куліш назвав “Обзор украинской словесности. II. Котляревский”. Починається вона великим дослідженням (до речі, необ’єктивним) про Климентія, Зшювієвого сина, українського поета кінця XVII – початку XVIII століть. Другою частиною огляду є стаття про Котляревського.

Тому вступ до неї пов’язаний з попередньою статтею. З художньої літератури між Климентієм і Котляревським Куліш згадав лише частину гумористичної, підхлібної літератури, свідомо оминувши всі інші літературні явища, зокрема творчість видатного українського мислителя й письменника Г. Сковороди.

Вступ статті потрібен був авторові для доказу своєї тези: з гумористичної, підхлібної літератури, на догоду панам-поміщикам, вивести творчість Котляревського.

Торкаючись третього періоду української літератури (за його періодизацією), Куліш писав: “…Під літературним впливом сучасного світу з’явився писемний і друкований орган презирливого погляду на простолюддя, на все, у що він простодушно вірить і чим тримається у своїй здоровій моралі. Ми говоримо про Котляревського. В його перелицьованій “Епсїді” зібрано все, що тільки могли знайти пани карикатурного, смішного й безглуздого в гірших зразках простої людини”.

Куліш не раз наводить, використовує ті потрібні, вигідні йому епізоди, факти з біографії Котляревського, щоб довести його схиляння перед феодальними вельможами. Так, зокрема, в статті цитуються відомі, уже наведені тут спомини С. Стебліна-Камінського про те, як у графа В. Кочубея була випрошена лука. Факт цей, як і інші, мав місце. Але Куліш не брав до уваги становище письменника в кіпці XVIII й початку XIX століть. Професія письменника тоді не поважалася. Першим професійним письменником у Росії, а не камер-юнкером, вважав себе Пушкін. Але ж відомо, яким було ставлення до нього реакційної аристократії, всієї феодальної верхівки. Набагато важчим і складнішим було становище такої маленької в службовому ранзі людини, як Котляревський. Тому не можна судити автора “Енеїди” та “Наталки Полтавки” за таким високим й вимогливим критерієм.

Зауважимо ще одне: бувши надто суворим і вимогливим до Котляревського, автор статті забував своє листування з П. Плетньовим, М. Юзефовичем і, нарешті, з Л. Дубельтом. Куліш нагадує обстановку епохи – “протесту проти деспотичного класицизму,- протесту,- що виявився в європейських літературах висміюванням богів і героїв”. У самій концепції автора статті виявляється певна упередженість. Ще не розглянувши твір, він кидає звинувачення: “Уже сама думка написати пародію мовою свого народу показує відсутність поваги до цієї мови”.

Куліш не доводить цього. Він іде далі, говорить про успіх “Енеїди” серед офіцерів, а згодом поміщиків і їхніх лакеїв: “Одні прості люди не сміялись: їм було не до “Енеїди”. І тут він викладає ту основну свою позицію, з якої осуджувався твір Котляревського,- втрату українським суспільством поняття про свою самобутню народність. Саме виходячи з свого власного розуміння народності, Куліш і критикував “Енеїду”. Останні дві пісні поеми він ставив нижче за перші. “…Грубий, але щирий комізм зраджує авторові більш і більш і, нарешті, переходить у насильну карикатуру”. І ця теза не була доведена, не підкріплена хоча б однією-двома цитатами. Читач повинен був вірити Кулішеві на слово. Автор статті намагався пояснити причини змін, що сталися в двох останніх частинах поеми: “Увійшовши в життя народу через сміховинне перерахування його властивостей, автор (Котляревський) невиразно відчув беззаконня свого сміху і, зрештою, сміявся вже без щирості”. Єдиний раз, на думку Куліша, Котляревський “зовсім змінив свій тон, і раптом, серед балаганного патякання про війну п’яних царів і героїв, ми чуємо від нього вірші, зовсім не жартівливі…” Далі цитувалась відома строфа: “Так віч-ной пам’яті бувало…”