Трагізм образу матері в поезії Т. Шевченка
І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, будуть люди на землі.
Т Г. Шевченко
Мати… Найрідніша і найсвятіша людина на землі. Це їй ми завдячуємо своїм життям, своїми радощами й перемогами, усім, що маємо в житті. Мабуть, саме тому тема матері завжди була, є й вічно залишатиметься у творчості наших письменників.
Але немає в світовій літературі’ іншого поета, який би так ніжно, з любов’ю оспівав у своїй творчості жінку-матір усієї землі, берегиню, продовжувачку роду.
Нічого кращого немає, Як тая мати
“Такого полум’яного культу материнства, – писав М. Рильський, – такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу”.
Доля жінки – це трагічна доля його матері, котру передчасно “ще молодую у могилу нужда та праця положила”.
Жінка в Шевченка – страдниця: на панщині вона працювала нарівні з чоловіками, там її шмагав канчуками осавула. Вдома виконувала всю хатню роботу, народжувана, годувала, виховувала дітей. І в цих нестерпних умовах зберегла доброту, що променіла, наче сонце, любов, красу:
На
І гнівний Шевченко стає на захист потоптаних прав жінки, матері. Його жіночі образи – це незагоєна, найболючіша рана серця. Ось деякі назви творів про жінок: “Наймичка”, “Катерина”, “Відьма”, “Причинна”, “Слепая”… Ці назви не випадкові.
Однак лише поема “Відьма” – це звинувачувальний акт тодішньому гнобительському ладові, що довів до такого стану жінку-матір:
…Жать і страх!
В свитині латаній дрижала
Якась людина…
…Се не мара.
Моя се мати і сестра,
Моя се відьма, щоб ви зали.
Кожна жінка-жертва для поета – рідна. Він плаче її гіркими слізьми, мучиться її нестерпними муками. Поеми Шевченка кличуть до помсти над тими, хто потоптав жіночу честь, гідність, щастя.
Згадаймо “Катерину”, трагедію юної покритки, збезчещеної паничем-офіцєром. Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій “гріх” мусить спокутувати.
Серце її ціпеніє від болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка “як ягідку, як пташечку кохала ростила” свою доню, свій “цвіт рожевий”. У словах нещасної матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Ми бачимо, як Катерина, немов та чайка-небога, скиглить, плаче над своєю дитиною і власною гіркою долею. Знайшовши коханого, вона уклінно просить не цуратися її, готова принести себе у жертву – бути йому наймичкою:
Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина.
Образи Шевченкових жінок-матерів не тільки багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку – матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі.
Такими є Ганна з поеми “Наймичка”, Оксана з поеми “Слепая”, Катерина і Марія з однойменних поем.
Ганна з поеми “Наймичка” теж покритка, але вона залишається жити заради свого сина. її материнська любов така могутня, що здатна принести життя в жертву заради щастя сина. Життя Ганни – материнський подвиг. Вона відмовляється навіть бути весільною матір’ю у свого сина і лише перед смертю розкриває правду…
Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславляв вірність і ширість. Його невмируще:
А буде син, і буде мати, 1 будуть люди на землі, –
Стало своєрідним заповітом для багатьох поколінь і є ним для нас нині, коли ми, нарешті, взялися за будівництво власної хати, бо тільки
В своїй хаті своя правда, І сила, і воля.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)