Трагедія рідного краю в драмі “Бояриня”
Леся Українка – Лариса Петрівна Косач – взяла собі псевдонімом назву своєї багатостраждальної Батьківщини. Сучасники називали її “чи не єдиним чоловіком на всю соборну Україну”. Вона мала могутній і різнобічний талант: перекладач, критик, публіцист, фольклорист. Творчість її – одна з вершин розвитку художньої і політичної свідомості українського народу, яскраве явище нашого сьогоднішнього духовного життя.
Драма “Бояриня” була написана Українкою на одному диханні: усього за кілька днів, коли вона була у Гелуані коло
Марила Леся Україною і створила один із своїх шедеврів – драму “Бояриня”. Історична доба цікавить Лесю Українку передусім як ситуація, суспільно-політичні обставини, в яких діють не історичні, а вигадані герої, які, проте, несуть правду про свій час і свою добу.
Об’єднуючим центром квмплексу думок і ідей, виражених в “Боярині”, є проблема Переяславської ради 1654 року. Конфлікт, покладений в основу “Боярині”, грунтується на протистоянні
З іншого – ті, що зреклися національної ідеї, перейшовши на службу до російського царя. Україна постає перед нами як “веселий світ”, де сонце встає, а не заходить, де шанується воля, людська гідність, батько-мати, добре слово, подружня вірність. Московщина ж стає для головної героїні “темницею”, “неволею бусурманською”. Оксана, не витримавши чужих для неї звичаїв, а також глухого неприйняття “чужинки” боярами, гине у тузі за рідною Україною.
Степан намагався переконати дружину, що і в Москві можна боронити українську громадську справу. Але життя показало, що він неправий. Степан повільно перетворюється на раба московського царя, на його заручника чи полоненого. Така ж доля спіткає, як ми знаємо з історії, і всю Україну. Відношення до українців серед шовіністично настроєних росіян дуже погане.
Оксана каже своєму чоловікові: “…Хіба я тут не як та татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки…” Степан постійно мусив грати роль, роздвоюватись, не бути собою, аби вислужитись, аби не потрапити “на дибу”. Щоденно не тільки він, а й усі “бояри” тремтіли за своє фізичне виживання. У долі Оксани, немов у дзеркалі, відбивається доля її рідного народу.
Приманений, він довірив себе нечесним обіцянкам московського царя і замість захисту і підтримки мав кріпосне право, відношення до себе, як до робочої скотини. Зверхність виявлялась навіть у релігійному месіанстві, буцімто на Московщині було більше благочестя, ніж будь-де, у тому числі й у такій же православній Україні. Недаремно епоха після Переяславської ради увійшла в історію України під назвою Великої Руїни.
Навіть мова і та вважалася не українською, а взагалі…ніякою. Писалося: “ніякої малоросійської мови не було і бути не може. Українська – то спотворена польщиною російська”. І все це було наслідком того, що назвалося возз’єднанням України з Росією.
Леся Українка намагалась такими виразно контрастовими образами розбудити національну свідомість народу, чиї основи буття зневажалися. Поетеса намагалась докричатись до всіх, аби дати зрозуміти, що українська культура була і є, що Україна заслуговує на пошанування своєї окремішності, на суверенітет. Ми почули її крик лише сьогодні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)