Трагедія особистості, сім’ї, народу в поемі А. А. Ахматової “Реквієм” АННА АХМАТОВА
ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
АННА АХМАТОВА
Трагедія особистості, сім’ї, народу в поемі А. А. Ахматової “Реквієм”
1937 рік. Страшна сторінка нашої історії. Пригадуються імена: В. Шаламов, О. Мандельштам, О. Солженіцин… Десятки, тисячі імен. А за ними покалічені долі, безвихідне горе, страх, розпач, забуття.
Але пам’ять людини дивно влаштована. Вона береже найтаємніше, дороге. І страшне… “Білий одяг” В. Дудінцева, “Діти Арбата” А. Рибакова, “По праву пам’яті” О. Твардовського, “Проблема хліба”
Поема А. Ахматової “Реквієм” – особливий твір у цьому ряду. Поетеса змогла в ньому талановито і яскраво відобразити трагедію особистості, сім’ї, народу. Сама вона пройшла через жах сталінських репресій: був заарештований і сімнадцять місяців провів в сталінських тюрмах син Лев, під арештом знаходився і чоловік М. Гумильов; загинули близькі і дорогі їй Б. Пільняк, О. Мандельштам;
Мене вражає глибина і яскравість переживань автора. Я забуваю про те, що переді мною художній твір. Я бачу надломлену горем жінку, матір, дружину, яка сама не вірить у можливість пережити таке:
Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла…
Адже колись була “насмешницей и любимицей всех друзей, царскосельской веселой грешницей…”. Були коханий чоловік, син, радість творчості. Було звичайне людське життя з хвилинами щастя і прикростей.
А тепер… Хіба ті прикрості можуть зрівнятися з тим, що відбувається зараз?!
Картини, одна страшніша за іншу, виникають, коли читаєш поему. От “уводили тебя на рассвете, за тобой, как на выносе, шла…”. А от “трехсотая, с передачей, под Крестами” стояла, пропалюючи новорічний лід гарячою сльозою. Ось “кидалась в ноги палачу” і чекала страти. А коли “упало каменное слово”, училася вбивати в собі пам’ять, душу, училася жити знову.
Мотив смерті, скам’янілого страждання звучить у віршах поетеси.
Але, незважаючи на особисте горе, лірична героїня зуміла піднестися над особистим і увібрати в себе горе інших матерів, дружин, трагедію цілого покоління, перед якою “гнутся горы”.
І знову страшні картини. Ленінград, що тиняється “непотрібним привіском”, “засуджених полки”, “пісня розлуки”. А “высокие звезды с душами милых” стали тепер зірками смерті, дивляться “яструбиним жарким оком”. Поетеса міркує про улюблену батьківщину, про Росію, яка безвинно корчилася в стражданнях, про своїх подруг по нещастю, що сивіли і старішали у безкінечних чергах. їй хотілося усіх пригадати, назвати поіменно. Навіть у новому горі і напередодні смерті не забуде вона про них. І пам’ятник собі вона хотіла б мати не біля моря, де народилася, не в царськосельському саду, де подружилася з музою, а біля тієї страшної стіни, де стояла триста годин.
Устами ліричної героїні поетеса звертається до нашої пам’яті, пам’яті своїх сучасників і майбутніх поколінь.
Поема Анни Ахматової “Реквієм” – це осуд насильства над особистістю, вирок будь-якому тоталітарному режиму, який базується на крові, стражданнях, приниженнях як окремої особистості, так і цілого народу. Ставши жертвою такого режиму, поетеса взяла на себе право й обов’язок говорити від імені страждаючого багатомільйонного народу.
Передати свій біль, вистраждані в нещасті думки допомогли Ахматовій її багатогранний талант художника слова, уміння вести діалог із читачем, доносити до нього найпотаємніше. Тому поема “Реквієм” хвилює читачів, змушує їх задуматися про те, що відбувається навколо.
Це не тільки надгробний плач, але і суворе застереження людству.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)