Трагедія морального занепаду інтелігента у романі В. Підмогильного “Місто”

В українській літературі початку XX століття з’являється новий герой – герой-письменник, який із глухого закутка їде “завойовувати” місто як омріяну ним райську територію, котра, ймовірно, дасть йому змогу реалізувати свій потенціал, розвинути талант, утвердитися, стати відомим, визнаним. Як бачимо, тема твору доволі актуальна в наш час: тисячі молодих людей із глухих провінційних містечок, занедбаних, забутих владою, із маленьких селищ у пошуках кращої долі їдуть у великі міста. Лише одиниці досягають своєї мети, для решти ці “пригоди”

закінчуються доволі печально.

Не кожен адаптується до нових умов, не кожен здатен приймати ті правила гри, які диктує місто. Як наслідок – людська трагедія, трагедія нереалізованості, трагедія морального занепаду, трагедія моральної загибелі.

Оцінюючи роль твору у літературному процесі, можна сказати, що “Місто” було першим у пореволюційну добу романом європейського рівня про селянську українську молодь, яка, розбурхана революцію, потягнулася у чужі колись їй міста. Звісно, що далекоглядної мети ця молодь перед собою не ставила, але місію свою усвідомлювала. Згадаємо, як головний

герой після першого вибуху ненависті до незрозумілих і чужих йому городян, приходить до тверезої і холодної думки: “Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виднілись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточують його гнилі підвалини, щоб покласти нові і непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти”. Цікаво, що самого Валер’яна Підмогильного подібні думки дуже і дуже бентежили. Як ми знаємо, деякий час він проживав у Ворзелі. Це був найщасливіший у його житті час, бо тут до нього приходить шалене кохання до доньки місцевого священика Катерини Червінської, яке щасливо закінчилося шлюбом. Між тим, письменник залишив селище, бо відчував провінційність свого буття і відірваність від літературно-мистецького руху. У одному з листів Підмогильний звертається до товариша: “Взагалі, дай мені картину сучасного літературного життя. Хоч я й близько Києва, але од літературного життя одірваний страшенно”.

В основі сюжетної схеми роману “Місто” лежить історія життя Степана Радченка, що з нікому не відомого сільського хлопця поступово вибивається на вершини літературної слави. Цей селюк із жадобою неофіта пізнав до кінця всі щаблі безглуздого і розумного, руйнівного і водночас майбутнього життя того хвилюючого видива, що зветься містом. Але трактування роману виключно в такому контексті, на мій погляд, значно звужує широту тих питань і проблем, які були в основі авторського задуму. Підмогильний зображує не тільки письменника, який підкоряє місто і стає відомим у столиці.

У першу чергу, Степан Радченко – жива людина, носій моральних цінностей. І якщо зусилля і митарства Степана на письменницькій ниві не пропали даремно, він завоював і переміг місто, то зусилля і митарства Радченка на рівні спілкування і порозуміння з людьми були марними. Степан Радченко став звичайним пристосуванцем і ловеласом.

Степан їхав у столицю з метою здобути вищу освіту, щоб повернутися в село і піднімати там царину духовності. Поступово наміри юнака змінюються. Він розуміє, що праця письменника досить прибуткова: “Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, що він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді буде його нова книжка, і товариші, що він покинув, хай дивуються й заздрять йому!” Опановане Степаном ремесло – не його справжнє покликання, а лише реальний шанс залишитися в Києві, безбідно жити в найпрестижнішому мікрорайоні, користуватися послугами навколо літературних дам і прихильниць, купатися в променях слави. Одного разу, повернувшись після побачення додому, хлопець знайшов конверт, у якому містилась пропозиція написати оповідання про класову боротьбу і гонорар.

Перед тим Степан збирався “того письменства здихатися”, але воно якось само переслідує його. Згадаємо історію нашого письменства у радянські часи: скільки творців ставали зброєю в руках влади, скільки творців забували своє покликання, натомість писали твори на замовлення. Це приносило більшості з них невимовні страждання, але протистояти цьому лихові були спроможні не всі.

Не тільки ці умови прийняв Степан Радченко як належне. Він постійно намагався перебороти в собі “село”, і кожен новий крок на цьому шляху символізували стосунки з жінками. Звернімо увагу, що всі жінки у творі чітко поділяються на представниць села, передмістя, міста та зовсім відкритого стилю життя, що його презентує Рита. Надійка була для Радченка уособленням сільського минулого, яке примушувало озиратися в минуле, заважало вільно дихати. Дівчина була беззахисна перед коханцем, тихо й покірливо давала все те, чого від неї вимагали. Степан був змушений викреслити Надійку зі свого життя, “знищити її в собі, як путо, що приковує в’язня до стіни”.

Степан сприймав жінку виключно як річ, яку беруть, віддають, яка належить чоловікові як його власність. Коли він дізнався про зв’язок Надійки з Борисом Задорожним, байдуже сказав: “Хай бере”. Пізніше, наприкінці твору, Радченко таки спробує відібрати вже одружену Надійку, але вона зустріне його досить холодно й офіційно, без обіймів і поцілунків. Вражений та вкрай обурений хлопець заспокоюється лише тоді, коли “сласно прошепотів кілька разів”: “Думає, як чоловік у неї, так вона цяця… А сама вона – пузата міщанка!”

Другий щабель просування Радченка до своєї мети уособлюють стосунки з Тамарою Василівною, або, як її називав Степан, Мусінькою. Мусінька була мрією кожного чоловіка: ніжна, м’якенька, невибаглива, підпускала до себе холодними ночами, годувала, не вимагала ніякого особливого ставлення до себе.

Третій щабель є найцікавішим, але й найтрагічнішим. Наївно повіривши, що Степан Радченко – геній, юна кияночка Зоська закохалася в нього. Можливо, вона чекала від нього делікатної поведінки, але отримала постійний жорстокий тиск, нівелювання будь-якого права на власне рішення.

Зрозуміло, що Степана Зоська приваблює своєю неприступністю. Це перша жінка, яку йому було не так легко, як траплялося до того, “взяти”, зробити своєю власністю.

Степан на певний час застигає перед дівчиною, мов хижак, стурбований незвичною поведінкою чергової жертви. І цей опір, що чинила Зоська його “коханню”, геть пригнічує Радченка: він витрачає на неї всі свої гроші, весь час і сили, забуває про навчання, роботу, якийсь суцільний хаос панує у його душі, але відмовитися від дівчини він не може, бо чоловік ніколи не може змиритися з поразкою, адже він – переможець, він, як називає іронічно Зоська Степана, “божественний”.

Несподівано для себе, вже майже змирився із думкою, що Зоська ніколи не стане “його”, Радченко, вдаючись до останніх спроб, нарешті заволодіває дівчиною. Але він не звик відповідати ані за свої вчинки, ані за долю тих людей, які не були йому байдужими.

Змусивши дівчину стати його коханкою, Степан не цікавиться, як вона сприймає цей статус. Автор же показує, що для самої Зоськи становище коханки принизливе, вона на межі зриву, таке життя стало для неї тягарем. Між тим, самогубство відкладається, бо Радченко вирішив одружитися.

Йому дуже хотілося мати вдома дружину-наймичку, рабиню, яка б угадувала його забаганки. Не ставши дружиною, Зоська стала рабинею. Раптово Радченко усвідомлює, що одружуватися йому не слід, і починає діяти, як підлий боягуз. Зоська не витримує справді жорстокого розриву зі Степаном. Після того як Степан запропонував одружитися, дівчина аж ніяк не могла очікувати наступного дня таких кардинальних змін: “Обридла ти мені. Відчепись од мене, от що!” І на вечірці Радченко починає відверто фліртувати на очах Зосі з Ритою.

Смерть Зоськи припадає на останні сторінки роману, це, власне, і є розв’язка твору – “померла як єсть”. А й справді, куди рухатися далі? Адже Зоська була уособленням міста.

Знищивши цю дівчину не тільки морально, а й фізично, Радченко досягає своєї мети, – він завойовує місто. Стосунки із танцюристкою балету Ритою були досить зручними для Радченка. Він опанував науку міста. Ані людяності, ані сміливості – лише егоїстичне бажання задовольнити власні примхи.

На мій погляд, причини морального занепаду Степана Радченка полягають не тільки і не стільки в тому, що він відірвався від рідної землі, потрапив у “кам’яні джунглі”, де панують жорстокі закони виживання. Він здатен глибоко і всесторонньо мислити, бути інтелектуалом, але відгороджений почуттям своєї меншовартості від іншого світу. Це своєрідний комплекс, який примушує людину бути невиправдано жорстокою. Зоська досить об’єктивно оцінила рівень моральності свого коханця і тирана: “Душа в тебе погана. Погана якась душа”.