Традиції і новаторство у творчості Степана Васильченка
Степан Васильченко – самобутній і багатогранний талант. Письменник виступав у різних жанрах, але славу йому принесли новели, які хвилюють і зворушують читача своєю глибокою правдивістю і художньою витонченістю.
“У когорті майстрів української класичної новелістики Степан Васильченко, – пише Олесь Гончар, – посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмінною любов’ю… Чим же приваблює нас творчість цього письменника?.. Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім
С. Васильченко жив і творив на межі епох, коли відбувалися значні, історичні події, злам у свідомості багатьох людей. Тому закономірно, що він увібрав у себе кращі традиції попередників і разом з тим розширював свої творчі можливості за рахунок сприйняття нового.
Літературознавці вважають, що саме народна етика стала для Васильченка критерієм
Основні герої творів Васильченка – селяни, їхні діти, вчителі. І це в той час, коли вже заявили своїми “маніфестами” про потребу розширення національним письменством тематики та змісту і Вороний, і Коцюбинський, і представники “Молодої музи”. Схильність письменника до традиційних форм виразності, особливо в ранній період творчості, пояснювалася не тільки тим, що він знаходився далеко від культурних центрів, а й усвідомленою мистецькою позицією письменника. Автор орієнтувався на народного читача. “Тонкі прийоми я ніс у маси, в море. Для тонкої літератури брав персонажі і теми у тій самій масі… До сонця! Я працюю над стилем. Над мовою, яку хочу оживити…” – так формулює письменник своє творче кредо. Інакше кажучи, він виступає новатором лише у сфері художньої форми. І це йому вдається.
Васильченко часто поетизує та підносить наївне, дитяче, безпосереднє. Це поєднання “природного” і “морального” створює в його творах особливу прозоро-акварельну тональність, що вже сама по собі посилює радісно лагідне звучання прози (“Роман”, “Басурмен”, “Дощ”, “Мужицький ангел”).
По-новому підходить С. Васильченко до теми талантів з народу (“На хуторі”, “На розкоші”, “У панів”, “Широкий шлях”, “Талант”). Вірячи в потужну потенційну здатність людини села до саморозвитку, письменник зображував своїх героїв переважно в моменти душевного зльоту, коли вони виявляли кращі свої риси характеру. І дійсно, здатність радіти притаманна переважній більшості його героїв. У цьому немає нічого дивного. Адже вони романтики від природи, чесні, відверті, і найповніше розкритися можуть у світі, витвореному власною уявою, де панують закони рівності, добра і краси.
Уявний світ героїв, що усвідомили себе як особистість, далеко не відповідає дійсності. І Васильченко примушує читачів замислитися над цією болючою проблемою, яка не вирішена, на жаль, і в наш час.
Художньо виписуючи позитивні характери, Васильченко, як сам стверджував, мав на меті повернути своїх читачів до самих себе, побачити краще у своїх звичаях, манерах поведінки, прислухатися до своєї чарівної мови. Мовляв, нехай побачать самі, якою лагідністю, природним тактом, інтелігентністю, тонким розумом, поетичним світовідчуттям, здатністю жартувати наділений наш народ. І це теж було нове слово в тогочасній літературі.
Отже, С. Васильченко органічно поєднав у своїй творчості “краще старе” і “краще нове”. Він був справді “мужній талант”, який неголосно, делікатно відстоював свої гуманістичні принципи в літературі, власні погляди на її призначення. Письменник не поспішав оспівувати нову дійсність, був правдивим із самим собою та своїми читачами. Степан Васильченко не захоплювався широкими полотнами – романами, епопеями, бо був переконаний: “Напхати мішок всяким, яке попаде під руку, ганчір’ям, аби був товстіший мішок, далеко легше, ніж написати гнучку й різьблену новелу… Товщина твору є сумнівна цінність, швидше – хиба”. Тому й зараховують Степана Васильченка до кращих майстрів українського слова.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)