Товариство друзів
Від’їзд Богдана з Петербурга був прискорений провалом “Товариства друзів” – нелегального робітничого гуртка, що, як зазначено в агентурній записці, ставив собі за мету “підготовку народу до революції через поширення книжок злочинного змісту та усної пропаганди, переважно серед фабричного й сільського населення”. Активних учасників “Товариства друзів” Марка Натансона, братіїї О. та П. Петерсонів, бвтихія Карпова – молодого літератора, згодом відомого драматурга – було заслано “у місця віддалені”, а робітник
Богдан
Марія Олександрівна крутиться як білка в колесі. Треба допомагати Богданові, забезпечувати перекладами Лізу, виховувати дитину, господарювати, а головне – вибивати гонорари. Матеріальне становище родини майже катастрофічне. Жалування Михайла Дем’яиовича (п’ятдесят карбованців), рахівника у правлінні Волзько-Кам-ського банку, вистачає лише на оплату квартири. До всіх неприємностей додається іце й те, ЩО за будинком почали стежити, і в будь-яку хвилину можна було чекати виклику в НІ відділ.
Численні біди і невдачі, що випали на долю Марії Олександрівни, доводять її до відчаю. Пригнічена, виснажена багаторічною напруженою працею, вона вирішує будь-що позбутися літературної поденщини, образливих випадів у пресі, нескінченних намов, пересудів, пліток, наклепу, які переслідують її на кожному кроці. Виїхати з Петербурга, покінчити з боргами, з заставами й перезаставами в ломбарді, 8 ПРИНИЗЛИВИМ випрохуванням зароблених грошей! Покінчити з уОІМ цим раз і назавжди!
Вирішувати і діяти треба було самій. Погдап захоплений революційною пропагандою і заклопотаний родинним неладом. Михайло Дем’янович просто не усвідомлює усього трагізму цього фатального для письменниці кроку і ладен їхати з нею на край світу, аби тільки бути повноправним членом родини. У Петербурзі він їй не пара, а десь у глушині, де їх не знають, ніхто не посміє йому щось закинути.
Марія Олександрівна бачить у ньому свого рятівника, свою опору в житті. Добре розуміючи, що Жученко може розраховувати лите па скромну посаду провінційного чиновника, вона ВВІрїйбТЬСЯ ДО свого давнього знайомого Федора Матвійовича Лазаревського з проханням взяти Михайла Дом’яповпча під свою опіку в контору Ставропольської удільної округи.
Отже, у Ставрополь, нікого заздалегідь не попередивши і пе залишивши нікому, крім двох-трьох знайомих, обхідної адреси, на яку їй пересилатимуть кореспонденцію. Підготовку до від’їзду тримають у суворій таємниці. Марко Вовчок мусить зникнути! Ніхто не буде знати, де нона і що з нею. Нехай думають, що вона за кордоном. Нехай думають що завгодно! Вона буде жити і працювати на відлюдді, писати спогади, здійснювати свої давні задуми, писати на майбутнє, без суєти і поспіху…
Листи до Лазаревського промовисто свідчать про її душевний стан.
“Якби ви знали, ЯК я рвуся з Петербурга і як мені обридла петербурзька суєта. …Про те тільки й думаю, як би ііого найшвидше втекти кудись далеко в степ, де б не зустрічати нічого схожого на тутешні обличчя, звичаї, суєту і брехню. В противному разі мої “Спогади”,- я повідомляла вам, що їх пишу,- мимоволі будуть жовчні, та й взагалі я тут нічого доброго не зроблю”.
У кожному листі вона нагадує Лазаревському, щоб він тримав язик за зубами. Вона знала або здогадувалася, що фігурує у багатьох справах “власної його імператорської величності Канцелярії”, і розуміла, як це може зашкодити службі. Михайла Дем’яновича в удільному відомстві. Більше того: якщо досі вона скрізь згадувала його як Мишка Жучепка (Жук, Жучок), то тепер і віп сам, і Марія Олександрівна підписуються лише першою половиною прізвища – Лобач,- на яке вона одержала право 19 січня 1878 року.
Удова надвірного радника О. В. Маркевича стає законного дружиною відставного прапорщика М. Д. Лобача-Жучопка. У лютому його призначають на посаду діловода Ставропольської удільної контори, він негайно виїжджає иа місце служби, а Марія Олександрівна ліквідує свої справи у Петербурзі.
Нерозпродані книги – томи збірки творів, деякі перекладні романи, частину тиражу ЯКИХ вона одержала замість гонорару, ЯЩИКИ 8 кліше ілюстрацій – все це вона залишає на квартирі студента Петербурзького університету Михайла Буткевича. Він тільки по дістав у спадок батьківський будинок па розі Иадеждииеької та Малої Італійської, де письменниця жила у 1871 – 1873 роках. Буткевичу вона доручає вести переговори з видавництвами по незавершених справах та здачу книг на комісію. Це він та товариш по службі Михайла Дем’яновича Чмутов, довірені особи Марії Олександрівни, робитимуть усе, щоб захистити її від терпів, якими щедро обдаровує популярність, така принадна, якщо дивитися збоку.
Вона розпродує маймо. Частину меблів і бібліотеку відправляє у Ставрополь. Знаходить наймача, щоб передати квартиру на Сергієвській вулиці, арендовану до кінця літнього сезону, робить візити. У розмові, між ІНШИМ, натякає, що найближчим часом на кілька місяців збирається за кордон.
Наприкінці лютого, одержавши листа від Ф. Ф. Павлен-кова, вона марно намагається допомогти йому провести через цензуру викривальний збірник “Витская незабудка”, що він уклав на засланні з матеріалів, надрукованих у газетах і журналах.
У двадцятих числах березня вона звертається до А. Ф. Коні з проханням дістати їй квиток па процес Віри Засулич: “Для мене дуже важливо слухати цю справу, а не лише читати про неї звіт”.
А. Ф. Коні головував на сенсаційному процесі, що закінчився несподіваним виправданням революціонерки, яка вчинила замах на петербурзького поліцмейстера Трепова, котрий знущався з політичних в’язнів. Присутність письменниці на суді наче підсумовує її участь у суспільно-політичному житті столиці.
Про враження, яке справило несподіване зникнення письменниці, їй розповів згодом М. Буткевич, що наступного дня відвідав Чуйка: “Звістка про ваш раптовий від’їзд геть збила з пантелику всю родину. Мене оточили всі старі й малі, наче хотіли знайти в мені сліди вашого перебування. Та ба! Я міг лише з великою категоричністю констатувати ваш від’їзд. Ви зрозумієте увесь трагікомічний стан цієї бідолашної родини, коли дізнаєтесь, що вам гїбиралися надавати цілу купу літератури дня Бориска і ще якісь там іграшки”.
Марія Олександрівна добре все зважила, перш ніж так обдумано іі холоднокровно провести свою тактичну опе-рацію.
У жовтні 1879 року ім’я Марка Вовчка випадково випливає в агентурному донесенні про вільнодумство професора Чебишева. І коли Олександр ІІ зацікавився її особою, всюдисущий шеф жандармів, доповівши царю про неблагонадійність письменниці і про її причетність до “Товариства друзів”, із жалем міг лише додати: “У даний момент Марко Вовчок перебуває за кордопом”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)