“Тіні забутих предків”: літературний твір і його екранізація (М. Коцюбинський)
Повість “Тіні забутих предків” належить до золотого фонду нашої класики. Це – лебедина пісня М. Коцюбинського, зелена казка гуцульських гір, у якій він піднісся на вершину слова. І свого, і українського, і в цілому – червоного, тому що, читаючи повість, іноді ловиш себе на думці, що краще, ніж тут, про що-небудь сказати нема чого, а зокрема про Карпати, гуцулів і їхній світ, – те й поготів. Кожне дійсно значне явище творить навколо себе своєрідне силове поле, продовжує жити в нових формах, жанрах, шедеврах. Саме так відбулися й тут. Однойменний
Любов Івана й ички – це любов “у раю”. Вони не знають, що таке гріх, тому що дивилися, що всі навколо них живуть парами, і не розуміли, отчого це в людини – частини природи – повинне б бути інакше. Вони живуть серцем, а не розумом, і серцем почувають, що добре, а що погано, а що – і неможливо. Коли гуцульська Джульетта гине, гуцульський Ромео розуміє, що жити без її не може. І тому він починає повільно вмирати. Життя й смерть, любов і ненависть, – самі головні, найбільш
Свідчення цьому – і гран-прі на міжнародному фестивалі в Аргентині, і великий прокатний успіх в Україні й за її межами; і це, на мою думку, особливо важливо, що “Тіні:” С. Параджанова, у свою чергу, пролистали нову золоту сторінку в історії українського кінематографа, на якій, крім С. Параджанова, залишили свої автографи актор І. Миколайчук, оператор, а потім режисер Ю. Илленко, художник Г. Якутович так ще ціла плеяда блискучих імен. Їхніми зусиллями українське “поетичне кіно” відновило свою довженковскую силу й заграло новими фарбами. Неприпустимою помилкою було б починати розмову про якусь ієрархію цінностей: що є кращим – фільм або літературний твір, за мотивами якого цей фільм снять? Не потрібно як сказав би Франко ліпити кругле до рівного, тому що ці речі непорівнянні
У нашім випадку маємо справа не просто з екранізацією повести, а із двома рівноцінними добутками на одну тему. С. Параджанов і його знімальна група мовою кінематографа показали те ж, про що М. Коцюбинський розповіла за допомогою червоного слова. Кожний своїми засобами, вони увібрали в барвисту неперевершену плоть – дух Карпат. Чим так тягне кожного, хто попадає на Гуцульщину, це місце? Так, звичайно, красою природи, екзотичними звичаями й побутом її мешканців, унікальною міфологією:. І все-таки обмежитися от таким переліком сугубо зовнішніх рис було б обмаль. Вона тягне своєю первозданністю, а також недоторканністю. Вона дотепер така, який була й вся “інша земля” колись, на початку миру. Хіба ж можна сказати, коли відбуваються події добутку? Сто й тисячу років тому тут усе було приблизно так само, як і в 1911 році, коли в гуцульським селі Криворовня гостевал, збираючи матеріал, М. Коцюбинський. “Якби тільки Ви знали, який це дивний, майже казковий завулок. Смакую всю насолоду первісного життя”, – писав у листі до М. Горького із Криворовни.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)