“Тіні забутих предків’ – дума про добро і зло, любов і ненависть
Хто з нас у дитинстві не уявляв собі відьом, чаклунів, домових? Хто не мріяв уночі сходити до цвинтаря, щоб перемогти в собі страх?
У світ таких казкових істот потрапляємо ми, коли відкриваємо твір М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”. У цьому творі, як у “Лісовій пісні” Лесі Українки, вражають описи природи, народні повір’я, дійсність переплітається з міфами. Іноді читаєш і не розумієш, в якому світі ти перебуваєш: в реальному чи казковому.
У центрі твору – образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, легінь, поетична натура.
М. Коцюбинський в сюжетну лінію вплітає таємничий казковий світ, тому кохання видається героям дивною загадкою, що має велику силу над людьми.
Читача зачаровує дружба Івана з Марічкою, такою ж ніжною й поетичною, як і він. В їхніх стосунках “все було так просто, природньо, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця”.
Цьому поетичному життю, повному гармонії й музики, овіяному чарами природи, М. Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палатною після смерті Марічки. Тяжко переживши загибель подруги, Іван через кілька років одружився. Палагна була “з багацького роду, фудульна здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю”. Вона полюбляла пишний одяг і дбала лише про господарство. Чи може цей образ затьмарити образ Марічки? Звичайно, ні.
Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона не змогла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Життя їхнє текло, наповнене турботами про господарство, яке потребувало вічної праці. Але Івана не задовольняло сите, спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною, його сушила туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням усього поетичного, гарного, світлого.
Автор на образах Палагни і Юри показав нам характери суворі, бездушні, жорстокі, а протистоять їм — дуже чутливі й вразливі.
Загинула Марічка, утратив Іван радість та поезію життя. Весь час він прислухався до голосу, що звучав в його душі, нагадував про юність і кликав до вільної поетичної любові. Він допомагав йому краще зрозуміти красу природи, життя, красу ніжної, чулої жіночої душі.
На жаль, кінець твору трагічний: загинули Іван та Марічка… Але залишилось їхнє чисте кохання – в шумі смерек, звучанні трембіт, у далекій пісні:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину…
Врешті-решт, зло, ненависть, підступність, жорстокість – все це ніщо порівняно з великою силою кохання, на якому тримається світ. І ця казка не має початку й кінця.