ТИГРОЛОВИ – ІВАН БАГРЯНИЙ – ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ

11 клас

ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ

ІВАН БАГРЯНИЙ

ТИГРОЛОВИ

Роман

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ДРАКОН

Дихаючи полум’ям і димом, дракон летів на схід. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Мно­гогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша. Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний

“Тихоокеанський експрес нумер один”, везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарів­ний корінь женьшеню, котрих описав Арсеньєв у знаменитому творі “Дерсу Узала”. Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього “під слідством”. Йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.

А перед утікачем була безмежна тайга. Він біг нею до знесилення,

знахо­див якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Тут не було видно ніяких ознак людського життя.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАВЗАВОДИ ІЗ СМЕРТЮ

(…) Змучений мандрівник сів на дрібне каміння і простяг ноги у воду. Потім ліг горілиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п’ють воду жадібно і вона поступає по жилах вище, вище, і заспокоює, і втихомирює біль у м’язах та суглобах. А як ноги напились, тоді по­вернувся навпаки, – ліг лицем до води і вмочив спраглі губи. Вода квакала в горлянці, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потім проповз аж до половини в воду і занурив голову, плечі і груди. Виліз і знову ліг горілиць.

Дивився в прозоре і до болю синє небо. Потім заплющив очі й задрі­мав. Сонце пекло немилосердно… Аж враз схопився і сів нагло. Очі йому були широко витріщені й безтямні:

– На ем?! Многогрішний!.. Я зараз… Я одягаюсь…

Йому приверзлось… Будь воно тричі прокляте!.. Його беруть на допит. “Я зараз…”

Та до свідомості дійшов плюскіт води та шум порогів, і привид зник.

– Ху-уІ Погано, брат. Кепські твої діла, Робінзоне!

Почав зводитись. І враз очі упали на щось межи камінням. Боже мій! Сквапно простяг руку і вхопив дивну знахідку. Ніж! Мислив­ський ніж. Власне, піхви, з яких стирчало іржаве руків’я ножа. Піхви напівзітлілі, і руків’я аж позеленіло, але, Боже мій! Це ж, може, рятунок.

Проте видобути ножа було не так легко. Не піддавався і сидів у піхвах, мов приріс. Потер руків’я об пісок, обмив, потер полою, – руків’я засяяло мідяними, олив’яними та костяними кільцями, що були нагнаті одне на одного. Добре. Далі взявся до піхов. Злегка стукав об камінь, розхитував, мочив у воді і кінець кінцем видобув ножа. Ніж був зовсім іржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чу­десний ніж! Важкий і загонистий. Двадцять хвилин – і ніж блищав. І хоч був рябий, мов віспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножів ніде немає більше, як ці мисливські ножі. Це не прос­то собі ніж, це зброя, і неабияка. Для того й руків’я у нього зробле­не з тяжкого металу та кості, щоб був важкий і не схибив у слушний час.

Мандрівник радів, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це він тут лежав місяці, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. І дочекався… Тепер мандрівник не квапився. Найперше – ніж мусить бути гострий. Тож сидів і гострив його об камінь. Пробував на волос і далі гострив. Аж поки ніж став мов бритва. Гаразд. По цьому направив піхви, почистив, підстругав, по­лагодив каблучку і ланцюжок, щоб чіпляти до пояса. Тоді засунув ножа в піхви, надів на мотузку, що була замість паса, і підперезав­ся. Зовсім добре!

Відтак, озброївшись, пішов через річку по камінню. Може, той бік буде гостинніший. За річкою, продираючись на стежку, сік но­жем верболіз, стинав гілки, що заважали просто йти, – шукав ноже­ві застосування. А ніж гострий же, як бритва! Надибавши зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у люстро. О, ніж му­сить діяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорніле обличчя. Боже мій! І мати б не впізнала. Тим-то й доля його цура­ється. Голитись!

Примостившись на камені і перемагаючи біль у суглобах та у всьому тілі, він почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, і шкріб ножем намочену щетину. Бере! Ліпше, аніж було голитись склом у в’язниці… Потім умився і глянув у “люс­тро”. От, зовсім молодий юнак. Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того без­журного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з ро­зуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але… І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто… Великі очі горіли, мов у боже­вільного.

“Та-ак, мандрівнику! З такою пикою тільки в нетрях і жити та живих і мертвих полохати. При таких літах і така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефістофеля. Ну ж засмійся! Будь веселіший. Життя переміниться…”

Але життя не змінилось.

Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але на­справді посувався, мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Ніж більше не ставав у пригоді. Ніяк не ставав. Спершу він стинав ним гілочки знічев’я, а потім засунув у піхви і не виймав. В руці не вистачало сили.

А надвечір сили зовсім покинули його. Край.

Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важке і глибоко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав. Згодом витяг помалу ножа і поклав коло себе. По хвилі намацав і пе­реклав ножа зручніше. Ще зітхнув глибоко-глибоко.

“Так… Кінець…”

Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. “Який пак сьогодні день?.. А, шостий… Ну, це ще здорово… Коняка б уже здохла… А якби я був конякою – було б ліпше?.. Шостий… Так… Але Бог за шість день світ увесь сотворив… і ці нетрі теж… Атож…” Чорна пауза. І знову: “Шостий день… Оце й є він – останній, уже зовсім останній день мого життя… А ще б трохи…”

Проте це вже така собі, млява думка.

Не хотілось рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілось думати. Хоті­лось лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі кедри. І нехай розповідають під синім небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий… І хай слухають вивірки… Як один хоробрий і сміливий п’ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, дога­няючи щастя, а знайшов – смерть… Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак… Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, до­ніс свою голову аж сюди, за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі…

І дзвенять кедри… Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі… на Дніпрі… Ге-ен… І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни лугом, горою… Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором…

Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерех­тять образи під королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню:

…Мати ж моя пава,

Тепер я пропала,

Що ти ж мене туди дала,

Де я й не була…

Мати ж моя вишня…

Мати ж моя вишня…

Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому го­лову, але вона не підводиться. То її держить йому тутешній волоха­тий бог, лютий, скупий і ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати…

А мати схилилась близенько-близенько…

Раптом – що це?! Він розплющив очі. Стукіт?! Постріл!

Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім підводить його. В вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий:

– Грицьку!!!

Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:

– Грицьку!!!

Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!.. Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур’яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько…

Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!..

Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці.

Ось віні Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачи, як ма­ніяк, пішов на неї всторч, гнаний п’яною жагою помсти. Ага! II А рука намацувала ніж…

Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою “на­шийника”…

Людина в розколині тихо, по-дитячому скрикнула… Ніж з дияволь­ською силою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек.

Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і кинулась до нього… Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить – і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, як ніч накрила його…

Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку:

…Мати ж моя пава…

Мати ж моя вишня…

І замовкло. Як іскра, заллята водою.

Товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур’ян.

– Треба поспішати.

Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.

– Вже? Ну, з Богом, дітки.

– А ми не збились?

– Бог з тобою…

Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і по­скакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами… і щезли.

Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів.

Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливі звуки, притаєні шелести… Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише почи­нала жити.

Місяць поблід і квапився вгору.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОДИНА ТИГРОЛОВІВ

(…) Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мислив­ця, припертого ведмедем, – останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім мисливськім одязі… Так, то був чоловік, юнак…

Григорій розплющує очі – перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато:

– Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось…

Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько:

– Поїдеш у Київ, Грицьку, та той… Іди лишень сідлай коні.

– Де це я?! – аж скрикнув Григорій, нагло зводячись…

– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! – це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку. – Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, нівроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.

Старий:

– Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює – і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва – це ж тут недалечко, – там би вмер, і я так і не знав би, хто ти.

– Де це я? – прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.

– Та в нас же, в нас, дома, сину…

На стіні рясно карток – дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.

– Який… Який це район?

– Та Київський же, – це дівчина. І так вона сказала те “Київ­ський”, проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, – в них і радість, і жах.

А батько:

– Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?..

– Ні-ні!.. – злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною. – Ні-ні! – В пам’яті зринула Лук’янівська в’язниця… Київське ОГПУ – НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?.. Ні-ні! Він поривається йти. – Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…

Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.

“Змилив!”

Стара перехрестилась нишком і шепотіла зі сльозою:

– Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!..

“Тікати! ТікатиІ” – поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:

– А далеко до міста?

Батько:

– Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки?

“Сказати чи не сказати?”

– Я?.. Теж… Київського району.

– Овваї А з села?

– Та з Трипілля ж…

– Боже мій! – аж скрикнула і сплеснула руками матінка. – Дити­но моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України… Мати моя теж із Трипілля… Земляк. А Боже мій!..

І враз так ніби хто попустив страшне гальмо – чорна гора зсуну­лась… зсунулась… Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім-далекім краєчку землі, після всього жаху – близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григо­рій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп’я танцювало і било в долоні: “Жив! Жив! Житимеш!” І хотілося сказати щось хо­роше-хороше.

-Мамо… – і затнувся, дивлячись на матір. – Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати.

– Нічого, нічого, дитино, – заметушилась мати, витираючи ниш­ком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гарто­вана, його давній гумор:

– Так, кажете, я дома, мамо?

– Дома, дома, синку.

– Чудесно… Привіт вам із Трипілля.

– Спасибі, синку, спасибі. А як там?.. Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди?

Григорій засміявся.

– Ну, годі, годі, – втрутився господар. – Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!..

Дівчина подала Григорієві червону чарочку.

– А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. СтривайІ Давай же й мені щось, дочко!

Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу.

– Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в ме­не – звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип’ємо десь, еге ж.

– Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це… Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові…

– Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить, і за це, від’їжджаючи, я хочу для годиться випити… Грицьку! Коні готові?

Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього.

– Готові, батьку.

– Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати?

– Григорій.

– Чув? – це до сина. – Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач, діло трапилось… Нумо ж, сину! – Підніс руку. Цокну­лись. – Будьмо!

Григорій пожартував:

– А за віщо ж пити?

– Пий…

Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді:

– Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…

Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. “За дочку, що врятував? За яку, де?”

Мати подала рибу на тарелі:

– Їж, їж, синку.

Риба тая біла та сита.

– Ну, а нам пора, – обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку.

– Дивися ж мені, стара…

Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волоха­тих брів на хворого і сказав:

– Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата – твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. На­віть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гол ьд чи навіть кореєць, той тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щас­ливий… Гайда!

Відтак вийшов із хати, за ним син.

Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. “Нерпа! Заливай! А, вражі діти, – добувався знадвору дідів голос. – Вже, вже їдемо..>

Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, відда­ляючись.

Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з’їв – якась чуд­на та сита, – і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, – все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важ­ка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його… По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дів­чина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насміш­кувата… (…)

– Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є.

Григорієві хотілось враз по-дитячому обійняти її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з непідробним, глибоким переконанням казала далі.

– В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть… Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись – зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились – це вже їхня Батьківщина тута, – то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жи­ти, та й вдачу їм дав таку, як треба…

Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:

– Так ви пливли кругом світу?

– А пливли ж. З Одеси сіли… В якому пак? Ага, в 1887 році, на­весні… Скільки тієї води, Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі не годна про все розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже парубійком був, то й усе пам’ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?

– Ні… Тут усе нове для мене… чудне.

– Чудне?

– Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу – і мені якось дивно. Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зо­кола – вигляд сибірський або поліщуцький.

Мати засміялась:

– А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тільки тут так. А як жили в селі… Тепер це містечко, Ки­євом зветься… Так там, та й у всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а “хохли” хати з глини ліплять та білять. Ні, тут хати зовсім такі, як на Україні. А не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільша цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все – бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись! Ге, побачив би ти! І не в такій ха­ті. Ця хата була збудована для промислу. Мисливці наші виходили сюди на осінь та на зиму і тут отаборювались. І ми жили добре… А сім’я у нашого діда була велика… Ти такої не бачив! Понад п’ятде­сят чоловіка сімейка! Синів сім мав, женив – не відділяв. Дочок за­між віддавав – на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був не двір, “окономія”. Нас, невісток, було сім, а дочок було вісім, то й зятів вісім, та малих у кожного! Разом – ціла зграя, і які хочеш завбільшки, такі й є. Чоловіків та парубків – громада. Сірків куток – то ціле село. Весело жилося. Коней мав старий Сірко – він їм ліку не знав, і корів, і свиней… Та, Боже мій!.. Пасіка була вуликів з двісті… Трудилися щиро, то й мали. І те сказати – було що робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіра живцем, “пантували”… Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, і рис з Китаю, як золото, і крам різний… А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добу­вали!.. Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут де не поїдеш – то з Києва виїдеш, а в Чернігівку приїдеш, з Чернігівки виїдеш – в Пол­тавку приїдеш, в Катеринославку, в Переяславку… По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома… Але це там, де все люди наші осіли понад річками, де можна сіяти хліб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потім пішло все шкереберть… Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові поряд­ки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула.

Перевелись люди, і звелось життя нінащо… Вже немає Сіркової держави, гай-гай… А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб і не чути, і не бачити та щоб по-своєму таки віку доживати. Це дале­ко. Сюди й ворон не часто залітає. По-тутешньому, то воно близько, якихось п’ятсот верстов… Але людей тут мало, і власть не так чіпля­ється. А раніш, як Сірко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тільки оті косоокі, манзи та гольди, чи як їх… Та їх зовсім було мало. Отак, як гори перейдеш, ото ба­чиш – синіє, Хехцир зветься, – то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там, казав дід, була тільки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такі, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали і до Уссурі крізь нетрі пробивались. А як отак підеш кряжами та сопками – то місяць ітимеш, а з лісу не вийдеш. Нетрі, та ріки, та гори, та марі… Оце вже років з десять, як оселились ми тут зовсім. Оця річечка зветься Підхоронок і впадає в річку Хор, а той в Амур… Отам з гір починаються і течуть річки в усіх напрямках – Бікин, Іман, Мухень і ще якісь, я вже й позабувала.

Григорій слухав лагідну, спокійну мову цієї жінки, цієї матері, і бу­ло йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана – он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки тієї гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір!

Тому в неї і Наталка така дика та горда.

– А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам’ятаєте, мабуть?

– Чому ж? Пам’ятаю, але… Ти колись розкажеш, синку, як мати­меш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цікаво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну землю. А надто, бу­ло, мати моя. Дуже вона тужила за рідною стороною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до батьків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але яйцю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І ма­тір, і батька поховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була… От я тут живу вік, а волошок тут не ба­чила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала пле­ла. Нема їх тут. І васильків нема тут… Зберігся пучечок, з України за­везений, – якось нові переселенці подарували, – і пахнуть вони рід­ним краєм, тією Україною… Як напосядуть згадки про край той рід­ний, сонячний і тихий, – далебі, журба бере, так би й полетіла туди…

Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло… Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам’ятає. А мати снувала думку далі:

– Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш коріння. Та й не матимеш його тут… І час не той, і ти не такий.

Григорій дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Він же їм нічого не’ говорив, вони про нього нічого не знають, лиш бачать, що не місцевий. Дивно було йому і з того, що його не розпитують, хто він і як у нетрі забився. Адже він міг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, він щось говорив, хворіючи, але хіба тому можна вірити? Проте з їхнього співчуття до нього було знати, що вони про щось до­гадуються. Але з природної делікатності, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують… Це його зворушувало, і за це він був вдячний їм. (…)

Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружив­ся з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гор­дими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. На­талка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.

Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вку­сила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, навмисне почала вдавати байдужість до Григорія.

Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи са­мотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в бур’яні під скелею. Наталка біля нього задрімала. А він не втримався й поцілував її крадькома.

Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину.

Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встиг­ли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних об­рядів.

Після свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська – здавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю. У вагоні вони зустріли українських заробітчан, тисячі яких зірвано з місця й кинуто по всіх світах. Поряд їхали ешелони з репресованими, і Григорія обсіли чорні думи. Від Сіркового знайомого охотінспектора дізналися, що багато начальників заарештовано, і сюди, на край світу, дійшла хвиля арештів. Хлопці навезли Наталці цукерок, “духів” та гребінців, а вона назвала їх дур­нями й сказала, що краще б привезли пістолет того, хто намагався на них напасти. Сірки вирушили на ловлю тигрів. Григорій замінив їм їхнього загибло­го сина Миколу, йшли з легким вантажем, просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на “лісову газету”. На снігу було написано “Фійона Медвину привіт передавала”. Григорія аж струснуло – невже тут той самий слідчий, який катував на допитах? І пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об’єктів, енкаведисти нишпорять скрізь, “очищаючи тил від ворогів народу”.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

НА КІШКУ

(…) Раптом все пішло несподівано швидко…

В однім місці, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку і підкинув вінчестер… Григорій бачив, як у гущавині посуну­лось щось смугасте… Пострілі Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж мить і туди ж стре­лив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий, пронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і раз у раз стріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула і щезла. Решта, так само лементуючи, – слідом.

Спущений Рушай ішов вихором уперед. За ним, пролетівши повз Григорія, покуріли, ревучи, Заливай і Нерпа.

Собачий лемент пішов по нетрях. Далі, все далі… Вирував, клеко­тів, віддаляючись. Женуть уже взрячку.

Григорій налягав на лижви, закинув уже, як і старий, рушницю за плечі, не відстаючи, готовий до всього.

А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снігу, била лапами в повітря, – випе­редила брата і благально:

– Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст.

То була божевільна, шалена гонитва. Годину… Дві… Три… Безко­нечно… Аж очі вивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні. Ясно.

Собак було весь час чути. Іноді розтиналось коротке скавуління чи виття. Тоді старий припускав ще дужче і по нетрях шугало його страхітне гукання. Підбадьорював та й тій сатані нагадував, що він ось тут, доганяє, як сама смерть.

Собачі й тигрячі сліди кидались то вправо, то вліво, чирим часто не витримував кішку на скоку та в такім темпі, і вона все провалюва­лась глибоко. Напевно, такої гонитви вона довго не витримає. В кіль­кох місцях на снігу руділи плями крові – на собачім сліду.

– Наддай!! – гукав Сірко і лементував ще пронизливіше, ще ша­леніше. – Пропадуть собаки! Подере.

Де вони гнали, як вони крутились та петляли – не було видно. Суччя било в обличчя, обдираючи шкіру.

Ось лемент – рев собачий – близько. Зовсім близько. Старий Сірко нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси під скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви і, наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорій нагнувся на півсекунди до лижв… Мимо пролетіла Наталка, бачив лише, як її лижви із шкварчанням відокремились і шугнули вбік, утікаючи від його лижв.

Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.

Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам’ятає, як закри­чала Наталка… блискавичний його стрибок… Вир… Несамовитий галас – людський, собачий, тигрячий… Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру… Все качалось клубком, галасувало на нім… Здається, і він галасував… Сніг набивався в очі і в рот…

Це тривало десять секунд, але здавалось – це тривало вічність… Потім в раптовій тишині – злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем… Потім дружній регіт…

-Пусти! – це старий Сірко, сміючись, розпатланий, спітнілий. – Пусти, а то ти його задавиш…

Уже! Страшний галасливий клубок розпався, і його витягали, затоптаного в кучугуру снігу.

Тільки тепер Григорій побачив, що він голими руками вп’явся в рудий загривок та так і закляк… Ага, він перед тим скинув шкіряні рукавиці і кинув їх геть, щоб не заважали…

Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсійно здригалась. Розчепірив одерев’янілі пальці. Його звільнили з-під снігу, і секунди переляку загального перетворилися в дружній регіт. Так його забило снігом – повно в носі і в вухах, і геть світу білого не видно. Але все ціле, нічого не поламано і не поодкушувано. Треба бачити ці славні, хороші обличчя! Допіру лише зосереджені і суворі, а тепер такі сміш­ливі – розкудовчені, спітнілі, замурзані і веселі. Грицько іржав як дурний.

– А я думав, що вона тебе вже з’їла! Ха-ха-ха! Дивлюсь – нема, тільки унти стирчать із снігу.

Відсапувались. Обтрушувались. Збирали шапки, рушниці. Вико­пували з снігу погублені набої. А де ж дідова шапка? Та вона, пак, он…

На розметанім снігу лежала здоровенна, смугаста кішка, зв’язана по ногах, а тоді ще обидві пари ніг докупи, шия затягнута петлею, на морді дідова шапка… Кішка здавалась неживою, лише хвіст тремтів і корчився потихеньку, як прут на вогні… То враз вся стиналась в страшній конвульсії.

– Кінчається! – це Грицько злякано. – Дуже втягнуто!

– Нічого, – заспокоював старий, – це кішка. Її не так скоро за­душиш.

Потім обдивлялись пошкодження – оглядали один одного і со­бак. У старого Сірка була щока в крові, але то пусте – здряпнуто, і він навіть не пам’ятає де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка наби­ла моргулю об чийсь приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григоріїв. У Грицька все гаразд, тільки чухав нишком ззаду, – сата­на мотнула наостанку, як уже була зв’язана, та так піддала ногами, що він не втримався і гепнув просто на камінь. А в Григорія усе в порядку… Що в нього боліли ребра і була розсічена всередині губа – то секрет.

А собаки лежали рядочком на снігу, повисолоплювавши язики, ніби в Спасівку. Проте з ними гірше. В Рушая розідране вухо, у Заливая здорово підідраний бік – так шкіру й злуплено смужечкою, і він ста­ранно зализував рану, піддаючи шмат шкіри язиком. Старий витяг ножа і тут же проробив операцію – відтяв шмат геть; розумний пес тільки заскімлив і лизнув діда в руку.

– Нічого, нічого, це ще щасливо: це заросте…

А з Нерпою було погано – десь накололо ока, і воно сльозилось, кривавилось. Пес жалібно дивився на людей. Старий оглянув, похи­тав головою…

– Ну, нічого… Може, пройде… От біда… Ну, та на війні не без уби­тих… Може, й заживе…

Після оглядин старий Сірко підійшов до вже майже нерухомої кішки і розпустив петлю на шиї. Радісно бурчав:

– Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!..

Потім знайшов свою коляку і просунув кішці межи зв’язаними ногами. А тоді взявся майструвати клітку.

Поки старий майстрував клітку, зв’язуючи її з товстих брусків, не­велику, тісну, але дебелу, – хлопці з Наталкою позбирали лижви, розпалили ватру, почали готувати їсти. Тільки тепер вони почули, які вони голодні.

– Хлопці! – гукнув Сірко, поглядаючи навколо. – Та це ж пак Собор! Диви!

Дійсно. Скелі, до яких собаки приперли кішку, були старому добре взнаки. Звались вони в мисливців Собором, бо нагадували зруйновану церкву. Стояли окремо, як будівля, поруйновані, вивітрені мороза­ми, вітрами й часом. Поміж скелями були печери. Це стародавня ре­зиденція великих хижаків.

– А катніть он туди, – махнув дід сокирою.

Григорій і Грицько стали на лижви і пішли в показаному напрямку.

Скоро вони натрапили на місце, де були виполохані обидві кішки, – здивувались, підійшовши зовсім з іншого боку на те місце, де вранці відбувався початок баталії. А через хвилину – знайшли забиту кішку. Здоровенна самиця, грізний екземпляр старого уссу­рійського тигра, лежала на розкопирсаному снігу, задубівши. Сніг кругом був забризканий кров’ю. А на розкритих губах її замерзла кривава піна.

Смертельно поранена першим же пострілом у груди, вона була потім продірявлена ще чотири рази. Останній раз, очевидно, в го­лову.

Хлопці подивувались з такого страхіття. (Власне, дивувався Гри­горій, Грицько вже звик, бачив). Потім зв’язали їй передні ноги, ще й примотали мотузку за голову. Тоді запряглися і так поцупили вдвох.

– Шкіра ж пропаде! Це ж яка шкіра! – сказав Григорій.

– Дурниця! – це Грицько, скептично. – Ця шкіра коштує рівно в п’ятдесят раз дешевше, ніж ота маленька соболина. Поганяй!

І поцупили. Кішка пливла по чириму досить легко.

– Овва! А то чому ж так дешево? А я думав…

– А хтозна-чого. Ми її з убитого тигра і не знімаємо ніколи, а здаємо так, гамузом, з тушею і з тельбухами. База приймає цілком і платить за вбиту, за найбільшу, всього лише тисячу карбованців. Биту кішку продають так цілком десь у Китай, з кишками і з печінками.

Ось так і притягли мертву до живої. Зорієнтувались, виходило, що вони десь крутились (та ще й як крутились!) – і до місця при­йшли. Бач, піймали живу майже там, де почали ганяти.

Клітка була вже готова. Вміло зв’язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга, метрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий.

Тим часом зв’язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось клітка готова зовсім.

– Ану, беріть, дітки!

Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, підняли кішку і поклали її в клітку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко поза­сікані на кінцях дрючки, позабивав кілки, попробував – добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава Богу!

– А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти…

Смеркало. Назад рушати пізно. Тут і ночували… Коло скель було

Затишно. Розгребли сніг, розклали ще одне велике вогнище, – було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі.

Звечора, наївшись і напившись, ще довгенько лежали коло вогню, гомоніли про се про те. На старого Сірка трохи напала балакучка, як часто після доброї вдачі, він був у доброму гуморі. Згадував, розпові­дав, а то й філософствував.

– Бач, – це старий роздумливо, копирсаючи паличкою жаринки. – Як на світі все розумно зроблено. Га! Оця ось кішка, приміром, – вона виплоджує тільки по одному, та й то не кожен рік, бо якби вона плодилась так, як миші чи пацюки, то тигри б увесь світ давно поїли. І от уже ведеться – що більший звір, то менше плодить, що менший звір, то більше плодить. Чого так багато мишей плодиться? Та того, що їх усяке їсть – і тхір, і колонок, і куниця, і горностай, і сова, і ли­сиця – всі живляться ними. Отже, щоб мишачий рід не перевівся, треба, щоб вони швидко і багато плодилися. А вже ведмідь або й оця кішка – їх жоден звір не з’їсть. Навпаки, їм самим треба багато харчу, того вони так помалу й плодяться.

О, старий дідуган стільки надивився за життя, стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань. Бувши в доброму гуморі, старий роз­гомонівся і довго ще розважав молодь оповіданнями про свої пригоди.

– І скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка – шукай мишу, хочеш знайти вовка – шукай козу, хочеш кішку цю знайти – шукай вепрів; бач, де пастух, а то козолуп, а той мишопруд – все спеціалісти, інженери…

Іноді коло ватри вибухав дружний регіт, особливо як дід оповідав про людей, про зустрічі з громадянами, про спостереження над ними і робив несподівані висновки.

Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари лижв, мистецьки зв’язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою кішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом. Так і допхались до намету в обідню пору. Але тут ста­лась дрібниця. Тільки така, що катастрофічно виросла в велику по­дію і нагло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталось все це швидко, непередбачено і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при землетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше сподіваються і ба­жають.

Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли піді­йшли – здивувалися. Намет цілий і порожній, але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли коні – натрушено сіна і кін­ський послід. Коло намету походжено. В наметі ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку.

– А де ж соболь?! – кинулась Наталка.

– Та там же ж я чіпляв…

– Нема!.. І однієї сокири нема, що тут лишали.

Старий насупився.

– Хтось нетутешній, – бурчав крізь зуби. – Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові – тайгові не порушать закону.

Пішли всі на лід, розглядаючи сліди – куди рушили і коли рушили. Недавно рушили і вниз по Дуабіхе до Іману.

А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок – мундштук дорогої цигарки “Золота марка”…

Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди ку­рила одна людина… Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви з-під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався… На ходу заклав обойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила Дуабіхе.

Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижа­ми. Коли йти навпростець, то можна випередити навіть експрес, ко­ли б він ішов річкою. І як би швидко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не помилитися в часії Але зі слідів коло намету видно було, що гості від’їхали всього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром.

По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, – нема. Послухав – не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше, на снігу Грицько помітив кінські кізяки. Недавні… Проїхали… Тільки що. Далі Дуабіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив велетенську дугу. Гри­горій націлився на середину тої дуги і погнав навпростець… Вило­мившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах, шугнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто завер­нув… Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї…

З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, – на нім понали­пали шерстинки, на унтах і на руках були плями крові тигрячої… Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, – замаячіли будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю.

Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік – вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали на сніг.

Григорій вп’явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільно, обминаючи його стороною, мчали коні, б’ючи голоблі та сани, що ле­тіли за ними льотом, перекидались, деренчали…

Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.

-Стій!! – гукнув Григорій. – Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!..

Стоять… Григорій підійшов. І нагло… Серце закалатало йому бе­зумно, шалено. А очі вп’ялись в того, що в кашкеті… І він зареготався страшним, жаским і… радісним реготом.

– Медвин?!

Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радости. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.

А Медвин – бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів – стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягу­за. Три шпали на ковнірі – як мазки крові.

– Великий начальник?! Так… Поздоровляю…

Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою – якийсь начрайону. “Чорт його припарував, дурака”, – подумав Гри­горій, а вголос промовив:

-Так… Ну, все, таваріщ следователь! Все. – І важко задихав. – Кінчаю слідство… – І підніс голос, повільно, грізно: – Тут… я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! – Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою… Тут утікач обер­нувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля трьохнула десь у сніг.

– Хіба так стріляють? – промовив Григорій задумливо. Пере­смикнув закривку і стрельнув.

Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.

Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором… Так. Все. А тепер – в Маньчжурію, в Китай, в Японію, до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом – і ворогів, і друзів, і спокій – все…

Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Поди­вився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими лі­терами:

“Судив і присуд виконав я – Григорій Многог­рішний. А за що – цей пес сам знає”.

Ще й розписався. (…)

Григорій зрозумів, що за одним разом втратив і ворогів, і друзів, і спокій. А як же Наталка? Хлопець сказав їй, що зробив те, що повинен був зробити, – убив дракона. Вона нічого не бачила… Він піде далеко звідси, а вона потім розкаже своїм. Дівчина з болем і любов’ю в голосі спитала, куди ж він піде… можна переховатися в нетрях. Григорій заперечив: це великий собака. Він відбивав безвинним людям печінки, ламав кості, видряпав би й серце, якби дістав. Він мучив його два роки, потім відправив до божевільні. І все лише за любов до своєї батьківщини. Йому, Григорієві, удалося втекти, але його знову впіймали й мучили, потім засудили на 25 років каторги. Він знову втік – вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда. І, на щастя, потрапив до них, Сірків. Як каже їхня мати, сміливі завжди мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцілувала, вклавши в цей поцілунок усю душу. Вона від­дала свою зброю, показала дорогу й пішла.

Не попрощатися із Сірками Григорій не міг. Він став на коліна перед Сірчихою, як перед рідною матір’ю, прощаючись навіки. Зблідла Наталка вискочила з хати, прочитавши в очах юнака відповідь на своє німе запитання. Вона повернулася, одягнена, як на полювання, узяла за руку Григорія і попро­сила батьків їх благословити, бо йде з ним. Батьки зрозуміли, що це щастя дочки, і благословили дітей.

Однієї ночі на Маньчжурському кордоні зчинилася тривога. Ловили порушників кордону. Це були двоє на лижах і величезний пес. Вони в одному кінці селища підпалили копицю сіна та колоду з набоями, прикордонники побігли туди, а втікачі спокійно перейшли кордон навпроти селища.

Закохані дали волю своїм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив’язала до його нашийника записку й відправила додому, щоб повідомити, що вони в безпеці.

У всіх газетах надрукували сенсаційне повідомлення про озброєну банду ворогів народу на чолі з Григорієм Многогрішним, яка вбила началь­ника особового відділу НКВД Медвина, “славного І доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи…”.

Незабаром прибіг схудлий і здичавілий Заливай із запискою Наталки. Пса виходили, і він побіг доганяти свою господиню, як веліло йому його вірне собаче серце, без усякої надії наздогнати, але “сміливі завжди мають щастя”.

?