Тема жінки-матері у творчості І. Драча
Твір за поемою “Чорнобильська мадонна”. 26 квітня 1986 року… День як день… Весна… Дерева в цвіту – все біле! Все зелене! У річках прибуло води: вона така прозора, чиста – скоріше б купатись. Усі кудись поспішають: дорослі – на роботу, до магазинів, студенти й учні – до навчальних закладів, матері ведуть своїх малят у дитсадки… Усі вдихають повітря, воно таке тепле. І не віриться, що десь там, у Чорнобилі, сталася страшна трагедія, трагедія всього людства. День як день, тільки в повітрі з’явився якийсь новий компонент –
І задзвонили чорнобильські дзвони.
На весь світ голосно, бо не можна тихо…
Так рознеслося повідомлення про катастрофу на АЕС по всій країні. Але найгіршим це повідомлення стало для мешканців тридцятикілометрової зони, яка стала мертвою назавжди. Тепер зі словом “Чорнобиль” пов’язані гіркі сльози матерів, бліді обличчя дітей-інвалідів, нескінченні черги в лікарнях і померлі від ракових пухлин люди…
Однією з перших документальних повістей про цю жахливу
Вирок недбалості звучить у поемі І. Драча “Чорнобильська мадонна”. Бо ніхто не притягався до відповідальності за неправильну експлуатацію атомних енергоблоків, що призвело до страшних екологічних наслідків. Природа вміє мстити, а люди плататимуть їй, доки не припинять руйнувати, забруднювати її. Автор запитує нас: чому звичайна жінка, матір, тікає з Києва, куди забрав її після аварії син, у ту “мертву зону”, де її домівка, садок, рідні місця – все те, без чого вона не може жити. Це – поклик серця!. Адже призначенням людини на землі є жити, творити добро, берегти кохання й продовжувати свій рід.
Перша людина світу, яка побачила нашу планету з космічних висот, Ю. Гагарін відзначав: “Дуже маленька у нас Земля, її треба берегти”. Чи зберегли ми дорогоцінне надбання?
2009 рік… Весна…
Сонце таке яскраве, таке тепле – занадто тепле, що після нього на тілі залишаються червоні сліди. Не так уже багато матерів гуляють зі своїми дітьми – це небезпечно! Чому! Хворі діти – це найстрашніша кара для людства за безвідповідальність, байдужість, недбалість колишніх поколінь! За це буде платити не одне молоде покоління, бо;несе сива чорнобильська мати цю планету… Це хворе дитя!
Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала нас, хвилювала й хвилює кожну людину. Шепіт голубої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів – усе це дорога серцю, незрівнянна природа рідного краю.
Природа і матір невіддільні. У кожного з нас залишився в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: сонячний сосновий бір із суничними галявинами, стежина, обіч якої ростуть волошки й маки, і поруч з цим – лагідна материна пісня, руки, які пахнуть хлібом і м’ятою.