ТЕМА “СРОДНОЇ” ПРАЦІ В ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – український філософ-гуманіст, визначний письменник XVIII століття. Самобутність таланту та неординарність поглядів мислителя захоплювали практично всіх, хто знайомився з його творчістю. “Багато в його світогляді є дивовижно близького мені, – говорив Лев Толстой. – Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про с нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори”.
Справді, біографія письменника досить незвичайна. Народившись у бідній козацькій

родині на Полтавщині, | він згодом став одним з найосвіченіших людей свого часу і взірцем для прийдешніх поколінь. Як обдарований студент Києво-Могилянської академії з чудовим голосом і музичними здібностями, Сковорода потрапляє до Петербурга. В грудні 1741 р. разом з іншими обдарованими студентами його взяли до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де він майже три роки був співаком. 1745 р. – поїздка за кордон, де протягом п’яти років Сковорода відвідує лекції знаменитих учених Німеччини, Словаччини, Польщі, Італії, Австрії, знайомиться з поглядами різних філософів, удосконалює знання мов.
Висока освіченість і всебічна обдарованість письменника, мудрість та інтелект робили його постать значною і помітною серед сучасників. Але різка протилежність прогресивних поглядів філософа офіційній точці зору зумовила нетривалість його перебування в різні часи на посаді вчителя. 1750 р. – Сковорода працює викладачем піїтики в Переяславському коледжі. Ідейні розходження з єпископом призвели до конфлікту з ним і втрати посади. З 1757 р. – домашній учитель у поміщика Степана Томари в с. Ковраї на Харківщині. З 1759 р. – деякий час викладач Харківського колегіуму. Відмовляється Сковорода і від чернецтва та високого сану в Києво-Печерському монастирі. На пропозиції щодо прийняття духовного сану відповідав: “Я стовпотворіння собою умножати не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому”, “їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте”. Обравши собі життя серед народу, мандруючи містами і селами, Сковорода спостерігає навколишній світ, життя людей та природи, що була для нього великою і мудрою книгою, вивчаючи яку, можна зрозуміти смисл буття. За бажанням Г. С. Сковороди на його могилі викарбувано слова: “Світ ловив мене, але не спіймав”.
Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція “сродної” праці, в контексті якої відома теза “пізнай себе” наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі “сродної” життєвої діяльності. Праця – це всеперемагаюча сила, без якої не може бути добра і щастя. Але вона приносить радість і задоволення лише тоді, коли є “сродною”, відповідає індивідуальним природним нахилам людини. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно корисної праці. Тобто Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. Навіть соціальну нерівність письменник розглядає з погляду ідеї “сродності”.
Соціальна нерівність, на думку філософа, це абсурдне явище, бо справедливо було б говорити лише про нерівність здібностей, обдарувань, тобто нерівність природного походження. Тому й класові суперечності Сковорода пояснював тільки моральними чинниками, ігноруючи соціальний момент, надаючи перевагу природним задаткам, які повинні визначати місце людини в житті. Критика соціальних вад у нього пов’язана із зміною життя шляхом викорінення “несродної” праці у всіх сферах суспільної діяльності. Вдосконалення суспільних відносин можливе лише за умов життя людей, заснованого на праці, яка приносить насолоду. Ідея “сродної” праці є предметом роздумів багатьох філософських трактатів Сковороди. Найвідомішим його твором, де дається аналіз цієї проблеми, є “Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу”.
Саме цій ідеї в різних її аспектах (суспільно-політичному, естетичному, етичному) присвятив значну частину своїх творів автор першої в українській літературі збірки байок, що вийшла під назвою “Басни харьковскія” (1769-1774).
Подібно творам Езопа, байки Сковороди написані прозою. Складаються вони з двох частин. Перша – це, як правило, дуже стислий виклад якоїсь події, факту; друга – тлумачення її автором, повчання, мораль або, як назвав її Сковорода, – “сила”. Часто це набагато більші від першої частини філософські роздуми над тим, що таке щастя, для чого людина повинна жити. Водночас це і критика різних людських вад, які заважають їй повнокровно відчувати життя, насолоджуватися ним. Обравши літературний жанр байки, Сковорода прагне якомога повніше передати в ньому своє філософське бачення світу. Фактично, байка використовується як привід для роздумів, що могли б існувати і самостійно. Повчання, винесене за межі сюжету і розвинуте незалежно від нього, – ось що головне для автора байок. Тому така перевага надається другій частині – моралі, яка перевершує фабулу, що виконує функцію прикладу. Сама ж байка часто перетворюється в засіб викладу філософських ідей. Важливу, роль у байці відіграє діалог, побудований на суперечках дійових осіб. Це видно уже з назви байок: “Орел і Сорока”, “Мурашка і Свиня”, “Сова і Дрозд”, “Щука і Рак”, “Собака і Кобила”, “Орел і Черепаха”.
Сюжети байок оригінальні, зміст виразний, по-філософському осмислений. Так, у байці “Змія і Буфон” Сковорода говорить про необхідність праці для оновлення людей і їхнього життя. Мудра Змія помолоділа, скинувши з себе стару шкіру, лише після того, як доклала зусиль, щоб пролізти крізь вузьку щілину. Буфон же не здатний на це, бо неповороткий і лінивий. Байка вчить не шкодувати сил та енергії заради оновлення життя як окремої людини, так і суспільства в цілому: “Хто труда не докладе, той до добра не прийде”. Тобто тільки праця може дати добро, відчуття молодості й щастя. Бо “чим краще добро, тим більшим трудом, наче рвом, воно обкопане”.
Наполегливість, силу волі виявляє також Олень – персонаж байки “Верблюд і Олень”, який, долаючи труднощі, добирається до джерела з чистою водою. Між тим,,ледачий і вайлуватий верблюд п’є каламутну воду. Щастя Оленя саме в тому, що Бог наділив його працелюбністю, котра допомагає йому знаходити чисту джерельну воду – іншої олені не п’ють. Спосіб життя завжди впливає на смаки та уподобання. І тому поспішає Олень, щоб якнайшвидше відшукати прозоре джерело; і тому лежить Верблюд, яком}’ каламутна вода солодша від чистої.
Досить повно висловлює Сковорода свої погляди на необхідність праці за природними нахилами у байці “Бджола та Шершень”, сюжет якої був досить поширеним серед російських байкарів XVIII століття. Паразит Шершень насміхається над Бджолою, вказуючи їй на те, що вона така дурна: працює не так на себе, як на інших. Але Бджола називає Шершня дурнем, бо для неї праця – найсолодша річ (“нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж їсти”). Хоча “мед любить їсти і ведмідь, та й шершень теж лукаво його дістає”. Бджола пояснює “пану совітнику”, що вони саме й народилися для того, щоб збирати мед, а жити без цієї праці і досхочу мед їсти – то для них “все одно, що смерть”. Саме у “сродній” праці отримує Бджола задоволення, тільки в ній вона відчуває себе щасливою. Байка переростає в цілий трактат, пересипаний багатьма фактами із життя, біблійними висловами, посиланнями на Епікура, Ціцерона. Сковорода наводить багато прикладів, доводячи, що щастя людини – в “природженому ділі”, що немає нічого гіршого, “як купатися в достатку і смертельно мучитися без природженого діла”. “Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? – Тоді, – відповість вам. – коли полюю зайця. – Коли заєць смачніший? – Тоді, – відповість мисливець, – коли добре за ним полюю”. Мисливський собака найвеселіший тоді, коли полює на зайця; домашній кіт, зловивши мишу, не їсть її, бо головне для нього – саме процес полювання, а не задоволення своїх потреб; замкнена в достатку бджола вмирає з нудьги від того, що не може літати по квітучих луках, збираючи пилок.
Крім збірки байок, Г. Сковорода залишив нам окремі вірші та притчі, а також чудову поетичну збірку “Сад божественних пісень”, до складу якої увійшло тридцять творів, написаних протягом 1757-1785 рр. Епітет “божественний” слід найпевніше розуміти як “прекрасний”, чудовий”. Тема творів різнобічна. Взагалі, це своєрідний ліричний щоденник, в якому відбились роздуми, події, настрій автора, передані в різній формі: панегірики, сатиричні вірші, пісні про природу та її красу. Проблема “сродної” праці не є предметом окремої розмови в цій збірці. Хоча певною мірою інколи вона просвічує з підтексту деяких поезій – і пейзажних віршів, і тих, де автор передає свої роздуми про людину і світ, і тих, які мають явно соціальне спрямування, носять викривальний характер.
Як бачимо, філософське вчення Г. Сковороди про сутність людини відображувалося в творах письменника, знайомство з якими у багатьох ще попереду. Безперечно, написані не зовсім звичною для нас мовою, з використанням старослов’янських, українських, російських, а інколи й латинських слів, твори Сковороди непрості для сприйняття, що деякою мірою ускладнює знайомство з ними. Але велика мудрість і глибокий зміст цих творів видатного українського просвітителя роблять їх саме сьогодні необхідними й актуальними для читача.