Театр корифеїв Карпенка-Карого
Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів – Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським та їхньою сестрою – Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затирке-вич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.
У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова
“Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві п’єси – при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чорноморці” пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” не мала успіху й пройшла тільки один раз. Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося і говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “тол-пой стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, – заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катеринин-ського палацу, де ставили “Кума Мірошника”. Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександр III. Для нього в залі “Демут” поставили “Назара Стодолю” і “Як ковбаса та чарка”.
На кону, поза лаштунками, біля вбиралень, під сценою і навіть у суфлерській будці сиділо безліч жандармів – і у формі, і переодягнутих. Театр – повнісінький. Усі дами в білому вбранні, пани – у фраках, військові – у парадній формі. Праворуч – на авансцені велика ложа, а в ній сидить цар. Після вистави нас запрошено до нього. Пішло нас шестеро: Заньковецька, Садовський, Кропивницький, Мова, Максимович і я…
З другої кімнати ложі вийшов до нас цар, позад його стояла, ухмиляючись, цариця. Цар підійшов до нас зовсім близенько. Опишу протокольно цю сцену. Ми уклонились в пояс цареві. Пауза. Я стояв майже перед царем. Високий, плечистий, із простим обличчям, облямованим широкою темно-рудою бородою, із сірими великими очима й здоровою лисою головою. Надінь на нього червону сорочку “на випуск”, сокиру в руки – простий тобі тесля.
Він довгенько постояв перед нами, заклавши праву руку за край мундира, потім кашлянув і промовив:
– Я давно збирався… і сьогодні із задоволенням прослухав виставу, особливо другу,
Просто чудово!
По паузі:
– Ви завжди тут граєте?
Усі мовчали, а Садовський відповів:
– Ми, ваша величносте, завжди граємо на півдні.
– Еге ж, на півдні…
Він знову зробив паузу, потім, звернувшись до Заньковецької, яка стояла поруч із Садовським, запитав:
– І ви на півдні?
Знову пауза, потім, усміхнувшись, питає:
– А скажіть, це складно, співати й одночасно танцювати? Усі мовчали, і знову Садовський одповів:
– Це, ваша величносте, звичка. Цар знову всміхнувся й промовив:
– Так, звичка!.. Мені дуже-дуже сподобалося…
Після цього він відступив крок назад, показуючи, що аудієнція закінчилася. Ми знову вклонились і вийшли”.
Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.
Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співів і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше – для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив…
І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)