Театр і кінематограф післявоєнного часу

У кіно й театрі подібна практика привела до різкого скорочення числа нових фільмів і спектаклів. Якщо в 1945 р. було випущено 45 повнометражних художніх фільмів, то в 1951-м – усього 9, причому частина з них – зняті на плівку спектаклі. Театри ставили в сезон не більше двох-трьох нових п’єс. Установка на шедеври, виконані по вказівках “зверху”, вела до дріб’язкової опіки над авторами. Кожний фільм або спектакль приймався й обговорювався вроздріб, художники змушені були постійно доробляти й переробляти свої добутки відповідно до чергових

вказівок чиновників

У літературі наступив час А. Суворий, А. Софронова, В. Кочетова, М. Бубеннова, С. Бабаевского, Н. Грибачева, П. Павленко й інших авторів, добутку яких сьогодні мало хто згадує. В 1940-і роки вони перебували в зеніті слави, нагороджувалися всілякими преміями

Іншою акцією верхів була кампанія по боротьбі з космополітизмом. При цьому в гнані попадали не тільки євреї, але й вірмени (наприклад, Г. Бояджиев), росіяни. Космополітом виявився російський критик В. Сутирин, що сказав правду про бездарні кон’юнктурні добутки А. Штейну, про картину “Падіння Берліна”, де Сталін звеличувався

за рахунок приниження військових заслуг маршала Жукова.

У Літературному інституті викривали студентів, які нібито випливали у своїй Творчості навчанню космополіт^-космополітів-наставників-космополітів. З’явилися статті проти вихованців поета П. Антокольського – М. Алигер, А. Межирова, С. Гудзенко.

У театрах ішли примітивні, “прямолінійні” п’єси типу “Зеленої вулиці” А. Сувора й “Московського характеру” А. Софронова. Були вигнані зі своїх театрів режисери А. Таїров і Н. Акимов. Цьому передувала стаття в “Правді” “Про одну антипатріотичну групу театральних критиків”. Зокрема, вона була спрямована проти критика И. Юзовского, відомого своїми роботами про Горький. Владі не подобалося, як він витлумачував образ Нила в “Міщанах”, а головне – як нешанобливо відгукнувся про п’єси А. Сувора “Далеко від Сталінграда” і Б. Чирскова “Переможці”, причому остання була нагороджена Сталінською премією

Серед композиторів і музикознавців теж виявляли космополітів

За занепадницькі настрої критикували знаменитий вірш М. Исаковского “Вороги спалили рідну хату”, що стала народною піснею. Написана ним в 1946 р. поема “Казка про правду” на довгі роки залишилася “у столі”.

Керівна ідея була сформульована офіціозним критиком В. Ермиловим, що затверджував, що прекрасн і реальне вже возз’єдналися в житті людини. Зі сторінок книг, зі сцени й екрана заюшили нескінченні варіанти боротьби кращого з гарним. Літературні видання заполонив потік безбарвних посередніх добутків. Соціальні типи, моделі поводження “позитивних” і “негативних” героїв, набір проблем, що хвилювали їх, – все це кочувало з одного добутку в інше. Усіляко заохочувався жанр “виробничого” роману (наприклад, “Сталь і шлаки” В. Попова).

Не відставала від прози й драматургія, наводнюючи театральні підмостки п’єсами типу “Калинового гаю” А. Корнейчука, у якій голова колгоспу сперечається з колгоспниками на важливу тему: якого рівня життя їм домагатися – просто гарного або “ще кращого”.

Ентузіастами соціалістичного будівництва зображені герої роману В. Ажаева “Далеко від Москви” (1948). Мовлення в ньому йде про прискорене будівництво нафтопроводу на Далекому Сході. Ажаев, сам в’язень Гулага, прекрасно знав, якими засобами велися подібні роботи, але написав роман “як треба”, і добуток одержав Сталінську премію. За свідченням В. Каверіна, у бригаді Ажаева був поет Н. Заболоцкий, у якого залишилися інші враження від “ударних” зэковских будівництв:

Там у відповідь не шепотиться береза, Кореневищем вправлена в лід. Там над нею в обручі морозу Місяць закривавлений пливе.

Надумані сюжети, відверта кон’юнктурність, схематизм у трактуванні образів, обов’язкове вихваляння способу життя й особистості Сталіна – такі відмітні риси літератури, що офіційно пропагувалася адміністративно-командною системою в період 1945-1949 гг.

Ближче до 1950-м років ситуація трохи перемінилася: почали критикувати безконфліктність і лакировку дійсності в мистецтві. Тепер романи С. Бабаевского “Кавалер Золотої Зірки” і “Світло над землею”, відзначені всіляких нагород, обвинувачувалися в прикрашанні життя. На XIX з’їзді партії (1952) секретар ЦК Г. Маленков заявив: “Нам потрібні радянські Гоголі й Щедріни, які вогнем сатири випалювали б з життя все негативне, прогниле, омертвіле, все те, що гальмує рух уперед”. Пішли нові постанови. В “Правді” з’явилася редакційна стаття “Перебороти відставання в драматургії” і присвячене до столітньої річниці від дня смерті Н. В. Гоголя звертання до художників із закликом розвивати мистецтво сатири

У щирість цих закликів важко було повірити – народилася епіграма:

Ми за сміх, але нам потрібні Подобрее Щедріни І такі Гоголі, Щоб нас не торкали.

Шляхетне мистецтво сатири намагалися використати для пошуків і викриття чергових “ворогів”.

Зрозуміло, художнє життя країни в 1940- 1950-і роки не вичерпувалася лакувальними виробами. Доля справжніх добутків складалася непросто.

Повість В. Некрасова “В окопах Сталінграда”, опублікована в 1946 р., була визнана гідною Сталінської премії в 1947 р., але вже через рік її критикували в пресі за “недолік ідейності”. Про щиру причину фактичної заборони книги дуже точно сказав В. Биків: “Віктор Некрасов побачив на війні інтелігента й затвердив його правоту і його значення як носія духовних цінностей”.

В 1949-1952 р. у центральних “товстих” журналах було опубліковано всього одинадцять добутків про війну. І от у той час, коли більшість художників, що стежили за кон’юнктурою, штампувало нескінченні “виробничі” романи й повести, В. Гроссман приніс у журнал роман “За праву справу” (первісна назва “Сталінград”), А. Фадєєв передала письменникові вказівка “зверху” переробити добуток, що нібито применшує подвиг сталинградцев і напрямну роль Ставки. Однак Гроссман зберіг свій задум. Повністю втілити його при сформованих обставинах він не міг, але продовжував працювати. Так з’явилася дилогія “Життя й доля” – епічний добуток, текст якого в 1960-і роки був арештований і побачив світло лише в1980-е.

Роман “За праву справу” обговорювався на численних засіданнях редколегій. Рецензенти, консультанти, редактори наполягали на своїх зауваженнях, навіть комісія Генштабу візувала текст добутку. Пугала сувора правда, від якої Гроссман не хотів відмовлятися. Нападки тривали й після публікації роману. Особливо небезпечними для подальшої творчої долі письменника були негативні відкликання в центральних партійних виданнях – газеті “Правда” і журналі “Комуніст”.

Адміністративно-командна система зробила все можливе для того, щоб направити розвиток мистецтва й літератури в потрібне їй русло. Тільки після смерті Сталіна в березні 1953 р. літературний процес трохи оживився. У період з 1952 по 1954 р. з’явилися роман Л. Леонова “Російський ліс”, нариси В. Овечкина, Г. Троепольского, початок “Сільського щоденника” Е. Дороша, повісті В. Тендрякова. Саме нарисова Література дозволила, нарешті, авторам відкрито висловити свою позицію. Відповідно в прозі, поезії, драматургії підсилилося публіцистичне почало

Це поки були лише паростки правди в мистецтві. Після XX з’їзду КПРС почався новий етап у житті суспільства