“Так святиться ім’я Твоє!” (оповідання А. І. Куприна “Гранатовий браслет”)
“Людина прийшла в мир для безмірної волі, творчості й щастя”, – ці слова з нарису А. І. Куприна можна було б взяти епіграфом до всієї його творчості. Він був людиною широкої, доброї, чуйної душі. Натура сильна, стоссподіваючись. Величезна спрага життя, стремление всі знати, усе вміти, усе випробувати самому.
Це всі він – письменник Александр Іванович Куприн. Величезна любов до Росії, що він проніс через все своє життя, робить йому честь і як людині, і як письменникові Багато чого пізнав він у житті й зумів жизненний досвід змусити служити
Мрія про щастя, мрія про прекрасну любов – ці теми вічні у творчості письменників, поетів, художников, композиторів Не обійшов ці теми й Куприн. Із властивими йому високим художественним смаком, тонким пониманием психології своїх героїв він пише про любов. Безумовно, самою поетичною
Це початок оповідання. Описание похмурої, сирий, у цілому дуже поганої погоди, а потім її раптова зміна в кращу сторону має огромное значення. Якщо під “молодиком” розуміти головну героїню оповідання Віру Миколаївну Шеину, дружину проводиря дворянства, а під погодою все її життя, то читачеві представлена цілком реальна картина “Але до початку вересня погода раптом різко й зовсім зненацька перемінилась. Відразу наступили тихі безоблачние дні, такі ясні, сонячні й теплие, яких не було навіть у липні”. Ця зміна і є та сама возвишенная й фатальна любов, про яку мова йде в оповіданні.
Наступним символом варто назвати княгиню Віру Миколаївну. Куприн описує її як независимую, царствено спокійну, холодну красуню Символ Краси. “…Віра пішла в матір, красуню англичанку, своєю високою гнучкою фігурою, ніжним, але холодною й гордою особою, прекрасними, хоча досить більшими руками й тією чарівною спадистістю плечей, яку можна бачити на стародавніх мініатюрах”. Віра Миколаївна благорідна, дивна жінка.
Чимале значення відводить Куприн “гладкому, високому, срібному старийцу” генералові Аносову. Саме йому поставлено в завдання змусити Віру Николаевну поставитися до любові таємничего Г. С. Ж. більш серйозно. Своїми міркуваннями про любов генірал допомагає внучці з різних сторін подивитися на своє життя з Василем Львовичем. Йому належать пророчі слова: “…може бути, твій життєвий шлях, Верочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіки”.
Генерал Аносов символізує собою мудре старше покоління. Автором йому довірено зробити дуже важливий, що має величезне значення в цьому оповіданні висновок: у природі щира, свята любов украй рідка й доступна тільки деяким і тільки гідним її людям За все своє життя Аносов не зустрів жодного подібного приклада, але він продовжує вірити в піднесенийную любов і передає свою впевненийность Вірі Миколаївні. Причиною швидкої розв’язки історії, що тривала більше восьми років, став подарок на день народження Вірі Николаевне. У ролі цього подарунка виступив новий символ тої самої любові, у яку верил генерал Аносов, і про яку мріє кожна жінка, – гранатовий брасроків.
Він коштовний Желткову тим, що його алесила його “покійна матінка”, крім тего, стародавній браслет має свою историю: по сімейному переказі він має властивість повідомляти дарунок передбачення його жінкам, що носять, і охороняє від насильницької смерті… Віра Миколаївна й насправді непрожиданно пророкує: “Я знаю, що ця людина вб’є себе”. Куприн порівнює п’ять гранатів браслета з “п’ятьома червоними, кривавими вогнями”, а княгиня, задивившись на браслет, із тривогою викликує: “Точале кров!” Любов, що символізує брасроків, не підкоряється ніяким законам і правилам.
Вона може йти всупереч всім підвалинам суспільства. Жовтків – тольдо дрібний бідний чиновник, а Віра Ніколаевна – княгиня. Але ця обставина не бентежить його, він як і раніше любить її, усвідомлюючи тільки в тім, що ніщо, навіть смерть, не загасить його прекрасне чувство: “…Ваш до смерті й після смерті покірний слуга”.
На жаль, значення браслета Віра Миколаївна зрозуміла занадто пізно. Її долає занепокоєння. Княгиня знову й знову згадує слова генерала Аносова й мучається найтяжким для неї питанням – що це було: любов або божевілля?
Останній лист Желткова ставить усе на свої місця. Він любить. Любить безнадійно, жагуче і йде у своїй любові до кінця.
Він приймає своє чувство як Божий дарунок, як велике счастье: “Я не винуватий, Віра Миколаївна, що Богові було завгодно послати мені, як громадное щастя, любов до Вас”. І не проклинає він долю, а йде з життя, іде з великою любов’ю в серце, несучи її із собою й говорячи любимій: “Так святиться ім’я Твоє!” І залишається людям тільки символ цієї прекрасної любові гарної людини – гранатовий браслет… Це оповідання А. І. Куприна знайшов вічейную життя, його будуть читати, поки не розумрет на землі любов, а цього ніколи не трапиться
(2 votes, average: 5.00 out of 5)